Читати книгу - "Я хворий тобою, Валерія Дражинська"

- А чим хворіла? - він чудово розумів "чим"!

- Застудилася! - явно для нас двох збрехала я і не втрималася: - Як Італія?

- Стоїть на місці! Міро, подивися на мене! - дочекавшись бажаного, вимовив: - Якщо ти хочеш почути відповідь, яка тебе цікавить - сформулюй правильно запитання.

Незворушність у голосі, прямота фрази і при цьому вбивча усмішка вибивала з колії. 

- Я..., вибачте! Це не моя справа!

Я не мала права на пояснення. Перебувати поруч із ним одна напруга, розмовляти - ще гірше.

- Ігнат Олексійович....

- Міро, твоє офіційне звернення вже зовсім не в тему, - лінива усмішка слідом.

- Добре! Ігнат!  - здалася я, встаючи, - Мені потрібно йти!

- Знову біжиш? - я не сумнівалася, що він не дасть мені пройти! Зупинив за лікоть. Щоправда, цього разу ніжно.

- Так! - зізнаюся я, - Я не розумію! До чого все це?

Він відпустив мене, піднімаючи руки вгору, ніби здаючись. Підозрюю, гра на публіку в одній особі! Ця людина ніколи не здається!

- Міро, я хочу в тебе дещо попросити! - такий вираз обличчя неможливо проігнорувати.

Міккі Рурк, порівняно з ним, відпочиває, в моєму улюбленому фільмі "Дев'ять з половиною тижнів", коли подарував Кім Бесінджер годинник і попросив її щодня о дванадцятій годині згадувати про нього! Цей актор мені подобався. Але він гарний, харизматичний, Ігнат же - іншого типу! Що більш убивчо позначалося на сприйнятті! Навіть не родзинка, а грьобаний чорнослив, кричав про свою присутність у цій людині.

- Що?

 - Ми разом працюємо і хочемо того чи ні, але бачитися нам доведеться. Нам потрібно навчитися нормально спілкуватися. Давай для початку пообідаємо сьогодні разом! Я надалі буду поводитися майже зразково! - усміхається, - Обіцяю! 

- Майже? - не можу не запитати.

- Так. Я ж можу залишити собі маленький шанс! - не посміхнутися у відповідь було неможливо. - Мені подобається твоя посмішка! - великим пальцем правої руки ледве відчутно доторкнувся до моєї лівої щоки.

Вираз очей змінився, але він добре тримав себе в руках. Розвернувшись, підійшов до вішалки і взяв мій пуховик. Одягнув на мене, злегка повозившись, застебнув замок. Як на ляльку. Я перебувала в легкому шоці. Як він так попросив, не давши можливості відмовитися?