Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

— Просто у батька організаційний талант. Без нього авторота не працює на повну потужність. Іще добре, що він не хворіє.

— А я й дивлюся, що його ніколи вдома нема цілими днями. Хоч би застудився коли, то, може, в шахи зіграли би.

Тиць Гриць! Оце б мій батько з ним у шахи грав! Я ледве не розреготався, уявивши собі таку картину.

А Васька! Мене як током ударило. Як же так? У нього ж син Васька — першорозрядник. І зубрило. Він же з дому тільки надвір та до школи!

Невже Ревмірові ні з ким зіграти? Я з цієї загадки так і не зміг виплутатися. Спантеличив мене дільничний міліціонер.

— Ну, а як у вас воно вопще? — Ревмір вирішив мене добити.

— Що вопще? — перепитав я, мов Тарапунька Штепселя.

— Ну… Вдома все в порядку?

— Ну… В порядку. А що може бути не в порядку?

— Та нє… — Ревмір пильно дивився мені в очі, і я вже почував, що попався, тільки ще не знав, за що. — Це я так… Далеко зібрався?

— На Піски, — миттю збрехав я, хоча приховувати було наче й нічого.

— А чого ж без авоськи? У руках нестимеш?

— Що?

— Так я ж звідки знаю, по що ти туди? Може, по хліб, може, по цигарки — вєрно?

— Та я ж не курю! — випалив я.

І швидко додав:

— І батько не куре.

— Та знаю я, — розсміявся міліціонер. — Шуток не понімаєш?

Він повернувся й пішов, а я з місця зрушити не міг. Ну… Він же мене навмисне морочив. А навіщо? У чому він мене може підозрювати?

А що як йому Агент поскаржився, що ми його бичків покрали! Ні. Не такий він дурень. Оце так піде до дільничного:

— Тариш старшина! Я ото перемет поставив…

Ага. Далі можна вже нічого не казати. Впаяє йому тариш старшина Ревмір такий штраф, що й на гачки грошей не буде. Сирих черв’яків їсти доведеться.

Тоді що? Стільки загадок за п’ять хвилин розмови!

Ну, та грець із ним! Як каже бабуся, павуків із голови, а воші — з… Ну, ви розумієте.

Я мимохіть розвернувся й повільно пішов додому. Щойно був Шерлоком Холмсом, аж раптом відчув на власній шкурі, як воно — бути Моріарті. Ні у провулку, ні біля берега малого не було. Не поспішав із травою. Батько сказав би: «А про бідних курочок ти подумав?». Мені постійно кортить повторити батькові цю фразу, коли він — в одній руці курка, у другій сокира — йде до колоди.

А з іншого боку, він має рацію: якщо вже все одно їм відрубають голову, а тіло з’їдять, то хоч би при житті хай надзьобаються вдосталь.

Зиркнув через сітку-огорожу на власний город — через Чорногузів од провулка — і закляк. Потім пригнувся й перебіг до найближчого куща смородини. Добре, що в нас біля кожного дому, біля кожного городу — смородина. Я її не їм. Але сховатися завжди є де.

І від кого — саме цієї миті. Нашим городом ходив Ревмір. Я би його й не впізнав у тому цивільному мундирі, якби щойно не бачив на власні очі у провулку. Що ж він там винюхує? Що шукає? Виходить, малого вдома немає. Собака на сусідів не гавкає — принаймні на Ревміра. А що я пішов із дому — він знав напевно.

Я притьмом перебіг до наступного куща. Вони тут, на жаль, росли не суцільним живоплотом, а поодиноко. Обережно визирнув: Ревмір ходив біля нашої вбиральні, пильно дивлячись собі під ноги. Я вибіг на свою вулицю — так тихо, як міг, — відчинив калітку й тихенько пішов на город. Від того часу, як я бачив дільничного біля нашого надвору, минуло не більше як хвилина.

Та на городі вже нікого не виявилося. Кури позбігалися до огорожі курника й заходилися демонструвати, які вони голодні, хоч насправді мали повну миску намішаного корму. Ніяких слідів трави в курнику не було.

Не могло ж мені привидітися! Я ж точно бачив Ревміра на нашому городі! Куди ж він міг подітися?

— Так швидко сходив на Піски? — раптом пролунало в мене за спиною.

Я рвучко обернувся і витріщився на сусіда, котрий уже стояв на своєму городі, спершись на стовпчик огорожі, й світив мені своєю непевною лукавою посмішкою.

Не думаю, що мені вдалося приховати приголомшення. Проте я дуже швидко оговтався і перейшов у наступ.

— Не бачили часом нашого малого, дядь Ревмір?

— Та тіки пішов на поляну, — відповів він недбало.

О горе! Ще цього бракувало. Не подякувавши, я помчав на поляну. Якщо не встигну вчасно завернути — шукай його потім. А голову мама ввечері відірве мені — не йому.

Отак усе життя людина чекає на канікули. От уже всього шість місяців лишилось. От уже й весняні позаду (хоча що то за канікули!). От іще п’ять днів — і на волю! Буду робити, що схочу. Прочитаю стільки книжок! Передивлюсь усі фільми!

Навіть ті, що «до 16» (головне — ходити не в городські кінотеатри, а в наш «Луч», — і зранку: там пускають усіх). Поїду в город, там зайду в «Крижинку» біля Пенсіонерського скверу, замовлю собі три порції пломбіру з шоколадом і буду сидіти й так тихенько, помаленьку, неквапливо…

А потом ті канікули починаються — й ага! Щас! То трави нарви, то бичків натягай… Та це б іще півбіди. А от «дивись, аби Юрка не вскочив у халепу!» — це найстрашніше. Я переконаний, що немає такої халепи, просто люди ще її не вигадали, в яку б малий не вскочив. У нього таке переконання. Такий спосіб життя. Чи, як кажуть у школі, така активна життєва позиція: вскочити в усі мислимі халепи. Він переконаний, що з усіх них він щасливо вибереться. Хотів би я бути таким же самовпевненим!

Я біг на поляну і знав, що це — марно. Я все знав наперед. Хоч би що там було тепер у тієї дрібноти! Може, вони знайшли фашистську міну, може — нефашистську… Все одно він мене не послухається. Він почне видєлуваться перед своїми дружками, мовляв, бачите, який я незалежний, як я вмію старшого брата послати. Доведеться бити пику. Але ж і це не допоможе! Він же все одно зі мною нікуди не піде. А надто — рвати траву курям…

Окрім колючок і піщаних ям, на поляні нічого й нікого не було. Пекло сонце, пісок став гарячим, а малий мій