Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

взуватися не любив, навіть коли йшов у кіно. Він міг піти на піщаний пляж. Міг вирушити на ізвестковий завод. Робити там, звісно, нічого, та сам похід так далеко… Я сам у дитинстві таке любив. Якщо він пішов на ізвестковий, я його не шукатиму. Якщо на пляж… Ну, що ж… Хай купається. Плавати він уміє. Там із ним нічого не станеться.

Я розвернувся і, обпікаючи ступні, швидко подався додому. Намагався йти попідтинню, де є хоч якась тінь, аби не так гаряче було ногам. І, коли вже майже дійшов до свого двору, зліва, з двору Мандри, вийшов Юрчик із великою горою трави в оберемку.

Щойно я хотів його вбити, хотів, аби він на пляжі захлинувся і щоб я його вже ніколи не бачив, а тут…

— Ого! — сказав я. — Який ти молодець! Давай сюди, допоможу.

— Не треба, — відповів він. — Вона легка.

І додав:

— Там уже через сітку перекинеш.

— А як це тебе Мандра пустив на город?

— Його немає.

— А де ж він?

— У лікарні. Його «швидка» забрала.

І точно. Я коли йшов до Іри, помітив, що біля дому Мандри стояла швидка допомога.

— А що з ним, не знаєш?

— Нє-а.

— Ніколи не був у нього на городі, — я й сам щойно збагнув цю просту істину.

— Я — теж, — зізнався Юрчик. — Там трави — завалісь! Він її ніколи не рве. Навіть каракуртові нори на городі.

Не вмер Данило, то болячка задавила! Треба буде ввечері піти замкнути зсередини Мандрині ворота, щоб малий зі своїми розбишаками не подався завтра туди по каракуртів. Уроків, щоправда, тепер немає, — кого тими каракуртами злякаєш?..

— Зараз погодуємо курей, — малий ніби почув мої думки, — піду до Мандри ловити каракуртів, поки його немає.

Потрібно було якомога швидше міняти тему.

— А що ти на поляні робив?

— Коли? — зразу набичився мій брат.

— Ну, коли! Сьогодні!

— Я не був на поляні… — сказав він обережно.

— Як не був? — ми саме проходили повз двір Ревміра, і я раптом збагнув.

Аж зупинився.

— Ти чо? — здивувався Юрка. — Я правда не був. Ревмір сказав, аби я йшов туди рвати траву, а я що — дурний? Звідки на поляні трава!

Я відчинив калітку, й малий протиснув свою копицю до двору. Тобік спершу гавкнув на неї, а потім упізнав нас і радісно задзвенів ланцюгом. Голодний, певно, подумав я. Але тут же про це й забув, аби не відволікатися від головної думки. Ох і Ревмір! Що ж це йому треба? Ну, хай. Я пішов до хати і з-під зошитів у своєму письмовому столі дістав заповітний руб. Грець із ними, з тими Ревміром, Свєткою й Агентом. Ми підемо в кіно.

Юрка спочатку зрадів, а потім закотив скандал.

— Шо, я, як поц, піду по вулицях у сандалях? — репетував він. — Літо надворі!

— Ти ж знаєш, що до «Луча» босих не пускають, — намагався я його вгамувати. — Це ж не я придумав. Ти ж сам це знаєш. Правда?

— А я… А я піду босий, а там узуюся!

— Гаразд! — махнув я рукою. — Тільки нести їх я не буду.

Юрка замислився. Видно, я сказав це досить твердо, тож він завагався.

— Добре, я взуюся, — зробив він мені подарунок. — А ти… А ти мені за це купиш морозива.

Ну й набрид мені цей спекулянт!

— А ти мені — квиток у кіно, — відрубав я.

Він мовчки почав узуватися. Як павука з’їв.

— Ти би хоч ноги помив, — підлив я у вогонь.

— Я вапше можу не йти, панятна? — вибухнув Юрка.

Я розсміявся.

— Ну, якщо можеш, не йди…

Сандалі якось дуже швидко самі наділися.

— Я вже взувся. Тепер «не йди»?

— Ну, йди… Тільки не торгуйся.

— Ага! Тобі можна, а мені — не можна! Бо я малий, а ти великий…

— Точно. А ще тому, що ти свої гроші у школі витрачаєш до копійки. А я кілька копійок зекономив, щоби зводити тебе в кіно. А ти вже як мед, то й ложкою!

«Операция “Ы” и другие приключения Шурика» — не бачили? Хутко йдіть подивіться, якщо воно у вас іще йде. Ми з малим мало не обмочилися від сміху. Зал був майже повний, хоча це ж робочий день. Ну, літо… Діти переважно. Я після сеансу навіть купив малому ескімо — без його прохань. Сам. Бо такий був добрий.

Зустріли Булаха. Він разом із нами дивився кіно, а потім теж купував собі морозиво. Я з ним іще до дитсадка ходив. А тоді якось ми з батьками були в них у гостях.

Ми з ним зайшли на стадіон, посиділи на трибуні, поки їли ескімо. Він не дуже говіркий, то майже й не балакали. Я кажу, пішли до нас, на річку сходимо, покупаємося. Ні, каже, не можу. Я і так без дозволу втік, бо всі так хвалили це кіно, каже. А твої хіба не на роботі, питаю. Та на роботі, тіко у наших сусідів курей покрали… Тепер мати каже, щоб я з двору не ходив, бо й у нас покрадуть.

Мій малий — просто конспіратор. Ані звуку. Я теж вирішив не ділитися нашою інформацією.

— Та хіба вони вдень крали? — питаю байдужим голосом.

— А чорт їх зна, коли вони крали. Хоч усі думають, що вночі. Ну, сусіди…

— То чого ж твої батьки?..

— Ну, береженого, кажуть, бог береже.

— А хто, шо — не відомо?

— Нє-а. Це, кажуть, зараз по всій Варварці. У вас не крали там?

— Та наче ні, — кажу. — Ніхто не скаржився.

І прикусив язика, бо подумав, що це ж тепер кожному ясно: злодії — з нашого кутка. Якщо крадуть по цілій Варварці, а в нас — ні.

На зворотному шляху вирішили йти по Клубній. Тобто я вирішив, а Юрка нічого не сказав — просто йшов зі мною. Звісно, назвати Клубну нашим кутком — це надто вже приблизно. Та якщо зважити на масштаби нашого безмежного села… Тато якось казав, що ніхто не знає точно, скільки людей живе у Варварці. Але якщо не рахувати циган, то десять тисяч.

От я, наприклад, проти циган не маю нічого. Рома з нашого класу — навіть класний хлопець. Він був цілий рік заступником голови ради загону. А я був головою. Ми з ним, звісно, нічого не робили як голова і заступник. Але ніколи й не сварилися. Звичайно, до їхньої хати заходити мені не дуже подобається. Вона всередині схожа на будь-що, тільки не на житло. І знову