Читати книгу - "Там, за межею..."

Ніхто з "ополченців" так і не скумекав, чому половина бійців їхнього опорного пункту одразу ж після сніданку почали скаржитись на шлунок. Деякі з них навіть померли, не доїхавши до госпіталя. Але «заградотряди» росіян недарма стояли на другій лінії оборони, тож перелякані бійці навіть при бажанні не змогли б кинути своїх позицій та втекти куди подалі від тих «ненависних укропів».

СПОГАД 

 — Ну, от і все, — спокійно прошепотіла Афіна, ставлячи гвинтівку на запобіжника.

Півдня вона непорушно сиділа в своєму улюбленому окопі, як сама його називала, і відстежувала одного москаля. Малий весь цей час сидів поруч і прислухався до оманливої тиші, не по-дитячому переживаючи за свою кохану розвідницю.

— Дмитрику, посидь тут зі мною, будь ласка, — попросила, коли той допоміг їй донести маскувальну сітку до позиції і саме вагався — піти до хати чи лишитися тут. — Мені так спокійніше буде...

Він хотів обійняти її і сказати, щоб була обережною, але вчасно зупинився — ситуація не та. Тому тихенько сів під стінкою розваленого окопу, який не використовувався, схоже, з 2014 року, та став уважно прислухатись, аби вчасно зачути небезпеку. Афіна тим часом прикрила обличчя сітчастим шарфом і вилізла нагору. Пройшли години напруженого очікування, аж поки вона спокійно прошепотіла «ось ти де, зараза», тихо знімаючи запобіжника. Гучний постріл розірвав морозну тишу, і дівчина повільно спустилася в окоп, обережно притримуючи оптику рукою.

— Попала?

— Аякже...

Афіна підсіла ближче і втомлено поклала голову на його плече. Діма зняв з її обличчя сітчастий маскувальний шарф і притулив дівчину до себе, вільною рукою притримуючи її гвинтівку.

Вони повернулись додому і тихо прослизнули в свою кімнату. Кожен в хаті займався своїм ділом: командир піхотного взводу, а в минулому досвідчений будівельник, керував кількома бійцями, що озброїлись молотком і намагались поставити нові двері, кулеметник, як завжди, сидів на кухні, захоплено читаючи стрічку новин в фейсбуці, медик варив щось смачне і ароматне, ще один із хлопців ножем відшкрябував бруд зі своїх парадних берців, в яких мав іти в штаб. На двох розвідників ніхто навіть не звернув уваги, бо хто його зна, чим то займалась молода пара у вільний від чергувань час. Афіна нікому, крім Малого, не розповідала про свої спостереження, бо не надто довіряла тим солдатам, до яких їх двох прикомандирував Степан, аби спостерігати за стратегічним напрямком.

Під вечір вони відпросилися в командира на пару годин і поїхали на розвалений завод, аби пристріляти зброю під справжнісінькі снайперські патрони, трофейний ящик яких Афіна дістала тиждень тому під час однієї вдалої операції. Вперше за довгий час вони вільно вийшли в місто і в самому його центрі взяли таксі. «На розвалений завод», — промовила Афіна, сідаючи в машину і ніби не помічаючи здивований погляд водія. Напевне, в таксі не можна їздити зі зброєю, але це перша лінія оборони, тому тут, загалом, можна все.

Старенький «Жигульонок» повільно повз безлюдною вулицею. На задньому сидінні Афіна і Малий задумливо дивились у вікно. Кожен згадував своє — як вони, тільки-но познайомившись, разом ходили робити нову позицію. Ввечері бігали одне одному за кавою в маленький продуктовий магазинчик, на якому ще з довоєнних часів гордо висіла вивіска «Мєбєльний салон». Коли їх розкидали на різні точки, тайком від командування бігали одне до одного в гості. Проїжджаючи базу, на якій вони вперше познайомились кілька років тому, молодята переглянулись і зрозуміли, що думають про одне і те ж.

— Скільки вже часу минуло... — промовила Афіна.

Діма мовчки взяв її за руку і не відпускав, аж поки машина зі скреготом не зупинилась біля розстріляного паркану.

— Я дальше не паєду, там асколкі, — невдоволено пробурмотів таксист.

Афіна сунула йому зіжмакану купюру в руку і вилізла надвір. Вечір різко дихнув в обличчя прохолодою, розвіявши ностальгійні думки. Вона швидко рушила до зруйнованої будівлі. Діма сполохано озирнувся навколо і закрокував слідом.

Велетенська споруда тепер виглядала моторошно. Холодний вітер ворушив металеві листи та товсті дроти, які щоразу видавали зловісний скрегіт. Малий прислухався до цих звуків, аби вчасно зачути сторонні кроки, хоча їх тут не мало б бути. Він дивився, як дівчина спокійно розклала різноманітні прилади та таблиці, призначення половини з яких він не міг знати, хоча сам колись хотів учитись на снайпера.

Щось позначивши в обшарпаному камуфляжному блокнотику, вона впевненим рухом пересмикнула затвора і, ніби на одному диханні, зробила чотири постріли. «Це навіть свого роду мистецтво», — подумав Малий, розглядаючи в бінокль чотири охайних дірки в мішені, одна біля одної. Афіна заходилась писати якісь цифри в блокноті.

— Вправо і вниз. Ну, правильно, «сім-ен-один» важчий за звичайного цільового патрона. Зараз приціл на пару тисячних підкручу, і буде бити куди треба, — ніжно торкнулась гвинтівки рукою.

Свою зброю дівчина любила, здавалось, більше за все на світі. Вправно підкрутивши якісь гайки на «маховичках», вона зробила ще дві серії пострілів і, помилувавшись своєю роботою, стала обережно складати всі приладдя назад у кишені. В самому центрі мішені зяяли вісім охайних отворів, один біля одного.

ВОДОГІН 

 Влітку Донбас прокидався рано. Вже о четвертій годині багряне сонце повільно піднімалось з-за ворожого терикону, фарбуючи густе листя у відтінки рожевого. Ваяр любив чергувати саме в цей час. Сон, який, здавалось, разом із ним вилазив зі зручного спальника і йшов на пост вночі, рано-вранці розвіювався разом з темрявою. Тихий щебет пташок і горнятко запашної львівської кави, яку привозила жінка Фантома, додавали чогось таємничого в кожен ранок.

Білорус сидів, мрійливо притулившись до мішків з піском, і думав про щось світле і приємне. На хвилинку забувалось усе, що важкими каменями лежало на душі — і війна, і те, що він більше ніколи не повернеться в рідний Могилев, і батько, який воює по той бік фронту. Степан вчив їх жити сьогоденням. І дійсно — хіба на війні знаєш, чи настане в твоєму житті завтрашній день?

Сам Степан того ранку теж зустрічав світанок у дворі хатинки, де бійці жили у вільний від роботи час. Спати командирові чомусь не хотілося, тому він просто сидів на сходах, слухаючи пташиний спів і насолоджуючись ароматною кавою. Не пройшло і півгодини, як у двір залетів синій джип. Це був командир батальйону, з яким добровольці працювали вже третій тиждень. Степан підвівся і поставив каву на