Читати книгу - "Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка"

Яна вирішила не мучити себе видом цієї парочки й зосередилася на незнайомцях, що сиділи перед нею.

Моложавий чоловік в окулярах з короткою стрижкою та еспаньйолкою безперервно посміхався своїй сусідці. Здавалося, він навмисне демонстрував навколишнім свої ідеальні зуби. Щось невловимо зневажливе в його манерах нагадало Яні Вікторію.

Молода брюнетка поруч з чоловіком в окулярах здавалася симпатичною, але невиразною — сірий костюм, біла блузка, бліде обличчя без краплі косметики та емоцій. Вона з серйозним виглядом слухала співрозмовника та лише іноді кивала у відповідь.

Синичка ліниво перевела погляд на коричневий светр сусіда брюнетки. «Домашня в'язка», — одразу визначила вона. Потім зауважила широкі плечі її господаря. Широку грудну клітку, підкачані м’язи рук. Не занадто — саме так, як годиться.

«Чого це я раптом? Не можна аж так витріщатися на людину».

Проте, огляд вона не припинила. Напевно, далася взнаки втома.

Міцна шия, тверде підборіддя, чітко окреслений рот з ледь піднятими кутами, ніби його володар хотів посміхнутися, але не наважувався. Каштанове волосся м'якими пасмами падає на чоло й трохи прикриває брови — темні, наче крила ворона. Очі ж...

Яна оторопіла від несподіванки та збентеження. Веселі зелені очі дивилися прямо на неї й невблаганно утримували погляд.

Дівчина відчувала, як фарба заливає обличчя. Незнайомець все ж посміхнувся. Ще жодного разу Яну не вивчали так відверто. І це було...

Відчуття, що з’явилося, здавалося таким незвичайним, що Яна не зважилася про це міркувати й зусиллям волі відвела погляд. На щастя, Семен Аркадійович вже повернувся в зал і кивнув їй, пропонуючи почати.

Яна не втрималася і ще раз крадькома поглянула на чоловіка в коричневому светрі, таки визнавши, що він дуже симпатичний, хоча й розглядає її надто... Загалом, надто. А з неї досить симпатичних чоловіків.

Яна кахикнула, сіпнула донизу білий халат, пригладила волосся й почала доповідати.