Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Проте своїх слухачів Батечкові переконати не вдалося. Легенда про багатство Більбо на ту пору вже надто міцно засіла в головах молодого покоління гобітів.
— Еге ж, але він, певно, потроху докладав до того, що привіз попервах, — заперечив мірошник, висловивши загальну думку. — Його частенько не буває вдома. А подивіться-но на чужоземців, котрі навідуються до нього: ґноми, що приходять уночі, й той старий мандрівний штукар, Ґандальф, і всі інші. Кажи собі, що хочеш, Батечку, але Торбин Кут — дивне місце, і мешканці його — диваки.
— І ти можеш казати, що тобі схочеться, про те, про що знаєш не більше, ніж пан Пісковик про плавання на човнах, — відрубав Батечко, котрому мірошник зараз подобався навіть менше, ніж зазвичай. — Якщо там і дивне місце, то ми в цих краях можемо стерпіти бодай трохи дивності. Тут поблизу є такі, хто не запропонував би і кухля пива приятелеві, навіть якби жив у норі зі золотими стінами. А в Торбиному Куті все роблять, як годиться. Наш Сем каже, що на вечірку запросять усіх, і там будуть подарунки — зауважте: подарунки для всіх — уже цього місяця.
Тим місяцем був вересень, і то дуже погожий. За день чи два поширилася чутка (ймовірно, її вигадав усезнайко Сем), що на святі буде феєрверк, до того ж такий, якого в Ширі не бачили вже майже століття, відколи помер Старий Тук.
Час збігав, і Заповітний День наближався. Одного вечора чудернацька з вигляду підвода, навантажена чудернацькими з вигляду пакунками, вкотилася до Гобітова і погуркотіла вгору Пагорбом — до Торбиного Кута. Приголомшені гобіти визирали з освітлених дверей і здивовано витріщалися на неї. Підводою, співаючи дивних пісень, правили чужоземці — Гноми з довгими бородами й у капелюхах по самі очі. Кілька з них залишилось у Торбиному Куті. Наприкінці другого тижня вересня через Поріччя з боку мосту на Бренді-винній серед білого дня над’їхав інший віз. На ньому сидів один старець. Він був одягнутий у синій гостроверхий капелюх, у довгий сірий плащ і у сріблястий шарф. Мав довгу білу бороду та густі-прегусті брови, які визирали з-під крис капелюха. Гобітенята з цілого Гобітова бігли за возом аж до самого Пагорба. Діти добре вгадали: віз було наладовано феєрверками. Перед парадним входом до оселі Більбо старець почав усе це розвантажувати: серед речей були чималі коробки з феєрверками різних видів і форм, кожну з яких було позначено великою червоною літерою «Ґ» —
— й ельфійською руною .То, певна річ, було Ґандальфове тавро, а старець — то, власне, і був сам Ґандальф Чарівник, котрий у Ширі зажив передовсім слави майстра вогню, диму та світла. Насправді ж труди його були значно важчі та більш небезпечні, проте ширці нічого про них не знали. Для них він був просто додатковою «привабою» Вечірки. Цим і пояснювався захват дітлашні. «Ґ — це ґратуляції!» — вигукували вони, а старий усміхався. Гобітенята відразу впізнали Ґандальфа, хоча він з’являвся в Гобітові лише час од часу й ніколи не затримувався надовго; та ні вони, ні найстарші їхні родичі не бачили раніше його дійств із феєрверками, які до того відбувалися хіба в легендарному минулому.
Коли старий із допомогою Більбо та кількох ґномів нарешті завершив розвантажувати віз, Більбо роздав малим глядачам по кілька монет, але, на їхнє превелике розчарування, дітям не перепало жодної петарди чи хлопавки.
— А тепер гайда звідсіля! — сказав Ґандальф. — Матимете їх удосталь, коли настане час.
Потому він разом із Більбо зник в оселі, й двері за ними зачинилися. Дітлахи якусь часину марно витріщалися на двері, а потому розійшлися хто куди, почуваючись так, ніби день Вечірки не настане ніколи.
Більбо і Ґандальф сиділи собі в Торбиному Куті в невеликій кімнаті при відчиненому віконці, що виходило на захід, у сад. Надвечір’я було ясне та спокійне. Червінню і золотом палахкотіли квіти: левкої, соняхи та настурції, які пообвивали дернові стіни й зазирали до круглих вікон.
— Який барвистий у тебе сад! — мовив Ґандальф.
— Так, — відказав Більбо. — Правду кажучи, я дуже люблю і його, й цілий наш старий добрий Шир, але, гадаю, мені потрібна відпустка.
— Отже, ти не відмовився від свого задуму?
— Таки ні. Я ухвалив це рішення багато місяців тому, й відтоді нічого не змінилося.
— Що ж, гаразд. Тоді годі про це. Тримайся свого задуму — та дивися: до останнього! — і, сподіваюся, так буде найкраще і для тебе, і для всіх нас.
— Я теж сподіваюся. Хай там що, а я збираюся гарно розважитись у четвер і зіграти свій невеличкий жарт.
— Цікаво, кому буде смішно... — зітхнув Ґандальф, хитаючи головою.
— Побачимо, — відповів Більбо.
Наступного дня кілька візків знову покотилось угору Пагорбом, а потому нові — ще і ще. Спершу дехто нарікав на «нехтування місцевих», але того-таки тижня з Торбиного Кута посипалися замовлення на всілякі наїдки, витребеньки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін», після закриття браузера.