Читати книгу - "Як зупинити час"

— Тут поліцейський відділок зовсім поруч, попереджаю вас. Якщо ви не підете, я викличу допомогу, і вас звідси виведуть.

З очей у мене котились сльози, що перетворили Хатчінсона на змазаний привид. Я знав, що треба піти. Знав, що сподіватися більше немає на що, принаймні зараз. Я підвівся та мовчки вийшов, поховавши свою таємницю ще на тридцять один рік.

Лондон та Сент-Олбанс, 1860–1891 роки

Після першої зустрічі з доктором Хатчінсоном мене охопило горе, відчай та тривога — і набагато сильніше, ніж звичайно. А потім я втратив здатність узагалі будь-що відчувати. Краще б відчувати сум, бо коли боляче — значить, ти живий. Я боровся з цим, я з жагою кидався у життя, я оточував себе гамором і шумом. Я ходив у м’юзик-холи, у перші ряди осередків сміху та радощів. Я сміявся, я підспівував, я намагався відчути хоч трохи тієї радості — але ні.

Одного спекотного серпневого дня 1880 року я пішки вирушив з Вайтчепелу[27] у Сент-Олбанс. Я втомився від Лондона, бо він зберігав забагато спогадів. Його вулицями мандрували привиди мого минулого. Настав час стати кимось іншим. Моє життя нагадувало матрьошку: одне життя ховалося всередині іншого, а те — всередині іншого і так далі. Таким чином, може, ззовні попередні життя не було видно, але я знав, що вони й досі тут. Роками я вважав, що треба просто ладнати нову мушлю на стару — змінюватися, трансформуватися та постійно рухатися.

Сент-Олбанс був недалеко від Лондона, але в ті часи цього було достатньо. Для мене це місто стало так само новим, як і будь-яке інше в Англії. Я знайшов роботу ковалем. Зараз усі думають, що 1880-ті стали часом розквіту фабрик, але ж насправді та епоха поєднала в собі багато інших епох. Власне, як і завжди. Минуле ніколи не зникає вмить. Його відгомін ще довго лунає в сучасності. Це були часи, що ділили між собою коней та машини, і ковалі були так само потрібні, як і раніше.

На жаль, у Сент-Олбанс мені погіршало. Іноді мене так зачіпало, що я просто стояв та вдивлявся у червоне жерло печі, загубивши там самого себе. Нерідко мій начальник, Джеремая Картрайт, штурхав мене ліктем чи плескав по спині, мовляв, спускайся з небес.

Одного разу, коли в кузні нікого не було, я пішов далі. Закотив рукав, витяг розжарений шматок заліза, зігнув його у формі місяця та притис до лівого передпліччя. Моя шкіра зашкварчала, але я терпів. Стис зуби, заплющив очі та терпів, навіть не скрикнув. У мене й досі є шрам, схожий на посмішку, він мене якось дивно заспокоює. На жаль, відтоді я маю поводитися з ним обережно, бо такий шрам — чудова відзнака, що може порушити мою анонімність у житті.

До речі, тоді це подіяло. Я відчув біль: він прокотився моїм тілом та пульсуючою хвилею збудив мій мозок. Значить, я існую. Бо треба існувати. Щоб відчувати біль, потрібен хтось живий. І це був я. Приємно було усвідомити власну реальність.

Але це ще не доводило, що я не божевільний.

І ось одного дня в мене промайнула думка: можливо, я таки маю доказ? Адже сам я був фактом, а доказом мені слугував час.

Тож настав час ще раз зустрітися з доктором Хатчінсоном.

Лондон, 1891 рік

Доктор Хатчінсон не знав, що зустрічатиметься зі мною, бо у блокноті з його зустрічами минулого разу стояло ім’я Едварда Кріббса. Тепер же я вперше з часів юності вирішив повернути справжнє ім’я — Том. Щоправда, від свого гугенотського прізвища Азар я відмовився. Сміт здалося мені надто нудним. Зупинився я на дещо більш символічному Вінтерс[28].

Було четверте червня, чудовий теплий день. Я приїхав до Лондона на бричці, у яку був запряжений кінь мого похмурого начальника Джеремаї. Власне, бричка теж була його.

Лондонська лікарня інфекційних та неінфекційних захворювань шкіри тепер мала назву Лондонська клініка шкіри, хоча з часів мого минулого візиту більше нічого й не змінилося. Ті самі сходи, ті самі дорогі меблі. Хіба що кабінет доктора Хатчінсона здавався трохи занедбанішим: на столі безлад із книжок та паперів, тріщина на шкіряній спинці дорогого крісла. Здавалося, що місце, яке я бачив кілька десятків років тому, постраждало від невеличкого торнадо.

Сам доктор Хатчінсон, як і більшість звичайних людей, зберігся ще гірше за своє неживе оточення. Його борода, колись така велична, стала патлуватою та рідкою. Білки очей пожовтіли, а суглоби пальців викрутило артритом. Шкіра вкрилася темними плямами, а глибокий низький голос постійно переривали хрипкі вдихи. Загалом, до нього завітала старість. Нічого незвичайного.

— Вітаю, містере Вінтерс! Вибачте, але щось не можу знайти ніяких записів щодо вас… — він рився на столі, не підводячи на мене погляду.

— Боюся, записуючись до вас на прийом, я не надав жодної інформації.

Тут нарешті він на мене подивився. Спочатку він помітив мій неохайний брудний одяг та почорнілі руки — вочевидь, не міг второпати, що взагалі такий, як я, робить у його кабінеті.

— Я вже заплатив за прийом унизу, — заспокоїв я його. — Не впізнаєте мене?

Він подивився мені в очі.

— Минулого разу я приходив під ім’ям Едварда Кріббса. Ні, не пригадуєте? Ви ще радили мені піти в психічну лікарню.

Хрипи погучнішали, відтак він підвівся та підійшов до мене. Спинився просто коло мого обличчя та протер свої очі.

— Ні, не пригадую, — прошепотів він.

— А я думаю, пригадуєте. Я ж бачу. Я приходив тридцять один рік тому.

Йому перехопило подих від усвідомлення. Він наче раптом опинився на вершині пагорба, якої довго намагався дістатися.

— Ні-ні-ні, це неможливо. Це якась ілюзія. Ви, мабуть, Маскелайн чи Кук. (Маскелайн та Кук були ілюзіоністами, що тоді виступали дуетом у Лондоні.)

— Можу запевнити вас, сер, що це я.

— Я, певно, божеволію.

Сумно було чути, що йому простіше припустити власне божевілля, аніж моє існування.

— Сер, запевняю вас, з вами все добре. Я вже розповідав вам про себе. Про мій феномен. Час для мене спливає дуже повільно. Так, здається, це дар божий, а може, і кара. Але це реальність. Я реальний. Моє життя — реальність.

— Ви не привид?

— Ні.

— І не витвір моєї уяви?

— Ні.

Він простяг руку та торкнувся мого обличчя.

— Коли ви народилися?

— Третього березня 1581 року.

— 1581 року… — він повторив це як щось, що треба казати вголос для того, аби сприйняти. — Тисячу п’ятсот вісімдесят першого… Під час Великої пожежі в Лондоні