Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А ви сподіваєтесь, що комунізм — я маю на увазі справжній комунізм, про який говорив ваш пророк Маркс, — узагалі колись настане, бодай у Росії?
— Так, отче, сподіваюсь, дуже сподіваюсь. Але як по правді, то часом… кажу вам це тільки тому, що у вас як у священика язик на припоні, а мого розв’язало вино… отож часом мене бере розпач.
— Ну, що таке розпач, я розумію. Мені він теж знайомий, Санчо. Але, звісно, не безнадійний розпач.
— Мій також не безнадійний, отче. А то б я не сидів оце тут, поряд з вами.
— А, де б ви були?
— Лежав би в несвяченій землі. Разом з іншими самогубцями.
— Тоді випиймо за надію, — сказав отець Кіхот і підніс свою склянку.
Вони випили.
Аж дивно, як швидко порожніє пляшка, коли люди сперечаються без зловорожості. Останні кілька крапель мер вилив на землю.
— Богам, — мовив він. — Завважте, я сказав — богам, а не Богові. Боги люблять випити, це тільки ваш Бог-самітник, я певен, непитущий.
— Ви ж знаєте, що це не так, Санчо. Ви вчились у Саламанці. І добре знаєте, що Господь Бог щоранку й щовечора під час меси перетворюється на вино. У кожному разі я в це вірю, та й ви, мабуть, колись вірили.
— Тоді випиймо ще і ще вина, коли вже навіть ваш Бог його схвалює. Та й, правду сказати, це ламанчське куди краще за церковне вино. Де ж я подів штопор?
— Ви на ньому сидите. І не говоріть так зневажливо про церковне вино. Не знаю, яке купуватиме отець Еррера, але я вживаю на церковні потреби добірне ламанчське. Звісно, якщо папа дозволить причастя обох видів, мені доведеться купувати щось дешевше, але, думаю, він зважить на бідність священицтва. Он нашого пекаря завжди пече згага. Він ладен вижлуктити й цілу чашу.
— Випиймо ще по скляночці, отче. Знову за надію.
— За надію, Санчо. — І вони цокнулися склянками.
Вечірня прохолода почала обертатися холодом, але вино ще гріло їх, і отець Кіхот не почував найменшого бажання поспішати до нелюбого йому міста й дихати вихлопними газами ваговозів, що й далі тяглися по шосе безперервною низкою фар.
— Ваша склянка порожня, отче.
— Дякую, ще крапелиночку. Ви добрий чоловік, Санчо. Якщо пам’ять не зраджує мені, наші з вами предки не раз отаборялися на ніч просто під деревами. І хоч тут дерев немає, зате є оцей замковий мур. Уранці ми зажадаємо, щоб нас впустили досередини, а тим часом… Дайте-но мені ще трохи сиру.
— Я щасливий спочити під великим символом — серпом і молотом.
— Вам не здається, що в Росії досить-таки занедбали бідолашний серп, а то чого б їм купувати стільки пшениці в американців?
— Це тимчасові труднощі, отче. Ми ще не вміємо керувати кліматом.
— А от Господь Бог уміє.
— Ви справді цьому вірите?
— Так.
— Ох, отче, надуживаєте ви небезпечним наркотиком, не менш небезпечним, ніж рицарські романи старого Дон Кіхота.
— Яким наркотиком?
— Опіумом.
— A-а, зрозуміло… Ви маєте на увазі відомі слова вашого пророка Маркса: «Релігія — це опіум народу». Але ви вириваєте їх із контексту, Санчо. Так само як наші єретики перекручували слова Господа нашого.
— Я вас не зовсім розумію, монсеньйоре.
— Коли я навчався у Мадріді, мені порадили прочитати ваше «святе письмо». Треба ж знати свого ворога. Ви не пригадуєте, як Маркс захищає чернечі ордени в Англії і засуджує Генріха Восьмого?
— Певно, що ні.
— Вам слід знову погортати «Капітал». А от про опіум там і мови немає.
— Але однаково це його слова… от тільки не пригадаю зараз, де написані.
— Атож, але це писано в дев’ятнадцятому столітті, Санчо. А тоді опіум не вважали за шкідливе зілля — лауданум застосовували як заспокійливе, ото й тільки. Заспокійливий засіб для багатих, бідні не мали змоги придбати його. І Марксові слова мали означати лише те, що релігія — приступне біднякам заспокійливе, і нічого більше. Це для них краще, ніж ходити до шинку. І навіть ніж пити отаке вино. Людина не може жити без якоїсь розради.
— Тоді, може, роздушимо ще пляшечку?
— Скажімо, півпляшечки, якщо хочемо доїхати цілі до Мадріда. Надмір опіуму може зашкодити.
— Ми ще зробимо з вас марксиста, монсеньйоре.
— Я запхав у ящики кілька півлітрових пляшок, щоб заповнити кутки.
Мер пішов до машини й повернувся з півлітровкою вина.
— Я ніколи не заперечував, що Маркс був добра людина, — сказав отець Кіхот. — Він хотів допомогти бідакам, і це, напевне, спасло його душу по смерті.
— Вашу склянку, монсеньйоре.
— Я ж просив не називати мене монсеньйором.
— Тоді чом би вам не називати мене товаришем? Мені це приємніше, ніж Санчо.
— У недавній історії, Санчо, надто багато товаришів загинуло від рук товаришів. Я не проти того, щоб називати вас другом. Друзі не такі схильні вбивати один одного.
— А чи не буде «друг» невеличкою надмірністю між католицьким священиком і марксистом?
— Ви ж самі кілька годин тому казали, що нас начебто щось єднає.
— Мабуть, нас єднає любов до цього ламанчського, друже.
Темрява навколо чорнішала, а вони все сиділи, почуваючи себе дедалі затишніше й добродушно кепкуючи один з одного. Коли по шосе проїжджав ваговоз, світло його фар на мить зблискувало на двох порожніх великих пляшках та півлітрівці з рештками вина.
— Що мене дивує, друже, то це ваша віра в геть нісенітні речі. Ось, приміром, у Святу Трійцю. Легше збагнути вищу математику. Ви можете розтлумачити мені суть Трійці? У Саламанці на це не спромоглися.
— Можу спробувати.
— Ану.
— Ви бачите ці пляшки?
— Ну звісно.
— Дві пляшки однакові розміром. У них було вино тієї самої субстанції, з того самого врожаю. Ось вам Бог-Отець і Бог-Син, а в оцій меншій пляшці — Святий Дух. Та сама субстанція. З того самого врожаю. Вони неподільні. Хто скуштує одного, той скуштує всіх трьох.
— Я ніколи, навіть у Саламанці, не міг уторопати, навіщо потрібен Святий Дух. Він завжди здавався мені трохи зайвим.
— Але ж ми не вдовольнилися двома пляшками, чи не так? А ця півлітрівка додала нам ще по краплині життєвої снаги, якої ми обидва потребували. Без неї нам не було б так хороше. Може, й забракло б пороху продовжити нашу подорож. Навіть наша дружба могла б урватися без Святого Духа.
— Ви дуже винахідливі, друже. Тепер я принаймні починаю розуміти, як ви уявляєте собі Трійцю. Але вірити цьому не вірю, майте на увазі. І ніколи не повірю.
Отець Кіхот сидів мовчки й дивився на пляшки. Коли мер черкнув сірником,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Монсеньйор Кіхот», після закриття браузера.