Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

Грехем Грін

Монсеньйор Кіхот

Отцеві Леопольдо Дурану, Авреліо Верде, Октавіо Вікторіа та Мігелеві Фернандесу — моїм супутникам на дорогах Іспанії, а також Томові Бернсу, що надихнув мене на першу подорож туди 1946 року.

Ніщо не є саме собою добре чи погане — таке воно стає у нашім сприйнятті.

Вільям ШЕКСПІР

Частина перша

Розділ перший

Як отець Кіхот став монсеньйором

А було це так. Отець Кіхот загадав своїй економці варити обід, а сам поїхав купити вина в кооперативі, що був за вісім кілометрів од Тобосо по шосе на Валенсію. День випав спекотний, над пересохлими полями стояло тремтливе марево, а невеличкий «сеат-600», якого отець Кіхот купив з других рук вісім років тому, не мав кондиціонера. Їдучи путівцем до шосе, отець Кіхот сумно подумав, що скоро настане день, коли йому доведеться підшукати собі нову машину. Щоб порівняти вік собаки з віком людини, слід помножити собачі літа на сім; за такою арифметикою цій машині було ще далеко до справжньої старості, проте, як помітив отець Кіхот, його парафіянам вона вже почала здаватися мало не руїною. «Не можна їй довіряти, доне Кіхоте», — застерігали вони, а він міг відповісти на це тільки одне: «Ця машина ділила зі мною чимало тяжких днів, і я молю Бога, щоб вона пережила мене». Вже стільки його молитов лишилося без відповіді, тож він плекав надію, що бодай ця одна застрягла, наче грудочка сірки, у Господньому вусі.

Отець Кіхот бачив здалеку, де пролягає шосе, по хмарках куряви, що їх збивали, проїжджаючи сюди-туди, машини. Він сидів за кермом і зі смутком думав про долю бідолашного «сеата», якого на честь свого предка називав «мій Росінант». Йому була нестерпна сама думка, що його машинка іржавітиме в купі металевого брухту. Часом він навіть міркував про те, чи не придбати клапоть землі й відписати його котромусь із парафіян з умовою, що там поставлять повітку і під нею знайде спочинок його «сеат», — але не було в селищі парафіянина, якому він міг би таке довірити, та й, зрештою, це однаково не врятувало б «сеат» від іржавої смерті, отож прес на звалищі являвся милосерднішим кінцем.

Уже чи не всоте думаючи про всі ті речі, отець Кіхот мало не ввігнався в чорний «мерседес», який стояв на шосе. Розваживши, що вдягнений у чорне чоловік за кермом просто перепочиває в довгій дорозі від Валенсії до Мадріда, отець Кіхот, не спиняючись, поїхав далі, купив у кооперативі сулію вина і тільки тоді, коли вже повертався, вгледів на чоловікові в «мерседесі» білий священицький комірець — так наче перед очима йому майнула біла хустина, сповіщаючи про якусь біду. Ото дивина, подумав він, звідки б то в його брата-священика міг узятися такий розкішний «мерседес»? Та під’їхавши ближче, добачив під білим коміром ще й ліловий нагрудник, прикмету значної духовної особи, чи не самого єпископа.

Єпископів отець Кіхот побоювався і мав на те підстави: він-бо знав, як не полюбляє його місцевий єпископ, вбачаючи в ньому, попри його славний родовід, трохи не простого селянина.

— Як він може бути нащадком літературного персонажа? — запитав єпископ в одній приватній розмові, яку негайно переказали отцеві Кіхоту.

Чоловік, з яким розмовляв єпископ, здивовано перепитав:

— Літературного персонажа?

— Атож, героя роману незаслужено уславленого письменника на прізвище Сервантес, твору, сповненого мерзенних висловлювань, що їх за часів генералісимуса не пропустив би жоден цензор.

— Але ж, ваша превелебносте, в Тобосо й досі стоїть будинок із табличкою «Тут жила Дульсінея Тобоська».

— То всього-на-всього принада для туристів. А по суті, — їдко провадив єпископ, — Кіхот — це навіть не іспанське прізвище. Зрештою, Сервантес же пише, що його героя звали, найімовірніше, Кіхада, чи Кесада, чи навіть Кехана, та й сам він на смертнім одрі називає себе Кіхано.

— Я бачу, ваша превелебносте, ви таки уважно читали цю книжку.

— Тільки перший розділ, аж ніяк не далі. Ну, і, звісно, зазирнув у кінець. Я завжди так читаю романи.

— Може, котрогось із предків отця Кіхота й справді звали Кіхада чи Кехана.

— Люди такого стану не мають предків…

Отож отець Кіхот з неабияким тремом душевним відрекомендувався превелебній особі в розкішному «мерседесі».

— Мене звуть отець Кіхот, монсеньйоре. Чи не можу вам чимось прислужитися?

— Звичайно, можете, мій друже. Я — єпископ Мотопський. — Його превелебність говорив з виразним італійським акцентом.

— Єпископ Мотопський?

— In partibus infidelium[1], друже мій. Чи немає поблизу автомайстерні? Моя машина не хоче їхати далі. А ще якби десь тут був і ресторан… бо мій шлунок уже вимагає поживи.

— Майстерня є в моєму селі, але вона сьогодні зачинена: в автомеханіка померла теща…

— Хай спочине з миром, — машинально мовив єпископ, узявшись за наперсний хрест. Тоді додав: — Яка прикра завада…

— За дві-три години механік повернеться з похорону.

— За дві-три години!.. А ресторан десь поблизу є?

— Монсеньйоре, якби ви зробили мені честь і поділили зі мною мій скромний обід… Тобоський ресторан я вам не рекомендую: там ні кухня, ні вино…

— У моєму становищі склянка вина просто необхідна.

— Можу запропонувати вам непоганого місцевого, і якщо вас задовольнить звичайна відбивна… ну, й сякий-такий салат… Моя економка завжди готує більше, ніж я можу з’їсти.

— Мій друже, та ви просто перевдягнений ангел-хранитель! Їдьмо!

На передньому сидінні в машині стояла сулія з вином, і отець Кіхот хотів був її переставити, але єпископ рішуче перепинив цю спробу й скоцюрбившись — бо був дуже високий на зріст — поліз на заднє сидіння.

— Вино турбувати не можна, — сказав він.

— Та вино не хтозна-яке, монсеньйоре, а вам тут було б куди зручніше…

— Від часів весілля в Кані, мій друже, жодне вино не годиться називати «не хтозна-яким».

Отець Кіхот відчув у словах єпископа осуд, і між ними запала мовчанка. Так вони й доїхали до невеликого будиночка біля церкви. Господареві аж тоді відлягло, коли єпископ, пригнувшись, увійшов у надвірні двері, що вели просто до вітальні, і промовив:

— Вважаю за честь бути гостем у домі Дон Кіхота.

— А от мій єпископ не схвалює цього персонажа.

— Святість і літературний смак не завжди дружать між собою.

Єпископ підійшов до книжкової полиці, де отець Кіхот тримав молитовника, требника, Новий заповіт, кілька пошарпаних книжок з теології — пам’ятки його