Читати книгу - "Клуб «Мефісто», Тесс Геррітсен"

але точно не розумніший». Вона кинула схвальний погляд на Гебріела, який відкорковував к’янті. Вищий і стрункіший за Френкі, він мав будову скакуна, а не ваговоза. «Якщо маєш мізки, — подумала вона, — кому потрібні м’язи монстра?»

— Обід за десять хвилин, — повідомила Анджела.

— Тобто до третьої чверті не закінчимо, — відповів Френкі.

— Може, просто вимкнете телевізор? — запропонувала Джейн. — Це ж різдвяний обід.

— Так, і якби ти вчасно з’явилася, ми поїли б раніше.

— Френкі, — обірвала його Анджела. — Твоя сестра працювала всю ніч. І бачиш — вона мені допомагає. Тож не чіпай її!

У кухні запанувала тиша: брат із сестрою обоє здивовано подивилися на матір. «Невже ма хоч раз стала на мій бік?»

— Що ж. Класне Різдво, — сказав Френкі й вийшов.

Анджела переклала ньокі в глибоку миску й полила паруючим телячим соусом.

— Ніякої поваги до жіночої роботи, — пробуркотіла вона.

Джейн засміялася.

— Це ти щойно помітила?

— Наче ми на ту повагу не заслужили? — Анджела потяглася за великим ножем і атакувала пучок петрушки з дрібним кулеметним стукотом. — Це я винна. Треба було його краще виховати. Хоча насправді винен твій батько, це він приклад подає. І зовсім мене не цінує, ні в чому.

Джейн зиркнула на Гебріела, який скористався моментом і втік із кухні.

— Ем… Мамо? Тато чимось тебе роздратував?

Анджела глянула на доньку через плече, лезо ножа зависло над порубаною зеленню.

— Ти не хочеш знати.

— Хочу.

— Джейні, я про це не говоритиму. О ні. Вважаю, що кожен батько заслуговує на повагу від своєї дитини, хай би що чинив.

— То щось він таки вчинив.

— Кажу тобі, я про це не говоритиму.

Анджела згребла петрушку, притрусила нею ньокі в мисці. Тоді потупцяла до дверей і загорлала, перекрикуючи звук телевізора:

— Обід! Сідайте!

Попри наказ Анджели, Френк Ріццолі з синами ще кілька хвилин не могли відірватися від екрана. Почалося шоу в перерві, і полем закружляли довгоногі дівчата в блискітках. Троє чоловіків Ріццолі сиділи, не зводячи з них очей, тільки Гебріел підвівся, щоб допомогти Джейн та Анджелі занести частування до їдальні. Хоча він ані слова не сказав, погляд у нього був красномовний.

«Відколи це різдвяний обід став полем бою?»

Анджела грюкнула мискою картоплі об стіл, увійшла до вітальні й схопила пульт. Одним натиском вимкнула телевізор.

Френкі застогнав:

— Ну мам, там Джессіка Сімпсон має бути за десять…

Тут він помітив, яке в матері обличчя, і негайно замовк.

Майк першим зіскочив з дивана. Без жодного слова слухняно прослизнув до їдальні. Його брат Френкі та Френк-старший пішли слідом, значно похмуріше.

Стіл був накритий неймовірно. У кришталевих підсвічниках мерехтіли свічки. Анджела розклала сині з золотом порцелянові тарілки, і лляні серветки, і нові винні келихи, недавно куплені в магазині посуду «Данск». Та коли вона сіла й оглянула цей бенкет, у погляді не було гордості, саме кисле невдоволення.

— Як чудово, місіс Ріццолі, — сказав Гебріел.

— О, дякую. Я знаю, ти можеш оцінити, скільки зусиль потребує таке частування. Бо ж сам умієш готувати.

— Ну, я стільки років жив сам, що й вибору не мав. — Він опустив руку під стіл, стиснув долоню Джейн. — Пощастило знайти дівчину, яка готує.

Треба було додати «коли руки доходять».

— Я навчила Джейні всього, що сама знаю.

— Ма, можеш передати баранину? — гукнув Френкі.

— Перепрошую?

— Баранину.

— А що сталося з «будь ласка»? Не передам, поки не почую цього слова.

Батько Джейн зітхнув.

— Та ну тебе, Енджі. Це ж Різдво. Можеш просто нагодувати хлопа?

— Я цього хлопа тридцять шість років годую. Не вмре з голоду тільки через те, що я прошу трохи чемності.

— Ем… ма? — втрутився Майк. — Чи могла б ти, ем, будь ласка, передати картоплю?

І смиренно додав ще раз:

— Будь ласка?

— Так, Майкі, — передала йому миску Анджела.

Певний час ніхто не говорив, чутно було лише, як жують щелепи й шкрябають порцеляну ножі. Джейн глянула на батька, який сидів з одного краю столу, тоді на матір з іншого. Їхні погляди не зустрічалися. Вони цілком могли б їсти в різних кімнатах, така між ними була прірва. Джейн не часто розглядала батьків, але сьогодні відчула в цьому потребу, і побачене її засмутило. Коли вони встигли так постаріти? Коли в мами з’явилися ці складки на повіках, а татове волосся так порідшало?

Коли вони зненавиділи одне одного?

— Джейні, може, розповіси, чим була така зайнята цієї ночі? — запропонував батько, дивлячись на дочку й ретельно уникаючи Анджели.

— Ем, тату, ніхто не хоче про таке слухати.

— Я хочу, — втрутився Френкі.

— Різдво ж. Думаю, що…

— То кого порішили?

Джейн глянула на старшого брата через стіл.

— Молоду жінку. Неприємне видовище.

— Я про це потеревенив би, — сказав Френкі й поклав до рота шмат рожевої баранини. Майстер-сержант Френкі кидає їй виклик.

— Тобі б не сподобалося. Мені точно не сподобалося.

— Вона хоч гарна була?

— А це тут до чого?

— Просто цікаво.

— Ідіотське запитання.

— Чому? Якщо вона гарна, це допомагає зрозуміти мотив того типа.

— Мотив для вбивства? Боже, Френкі!

— Джейн, — застеріг батько. — Припини, Різдво ж.

— Ну, Джейні має рацію, — рубонула Анджела.

Френк здивовано подивився на дружину.

— Твоя дочка богохулить за столом, а ти на мене нападаєш?

— Думаєш, тільки гарних жінок можна вбивати?

— Ма, я такого не казав, — заперечив Френкі.

— Він такого не казав, — підтримав сина батько.

— Але ж подумав. Ви обидва подумали. Тільки привабливі жінки варті уваги. Любити чи вбивати цікаво тільки тоді, як вони гарні.

— Я тебе прошу.

— Про що просиш, Френку? Ти знаєш, що це правда. Глянь на себе.

Джейн з братами, спохмурнівши, розвернулися до батька.

— Нащо на нього дивитися, ма? — спитав Майк.

— Анджело, це ж Різдво, — сказав Френк.

— Я знаю, що Різдво! — Анджела скочила на ноги й схлипнула. — Я знаю.

Вона вийшла на кухню. Джейн подивилася на батька:

— Що відбувається?

Френк знизав плечима.

— У жінок такого віку буває. Життя змінюється.

— Це не просто зміни. Піду спитаю, що з нею.

Джейн підвелася й пішла за матір’ю.

— Мамо?

Анджела наче й не почула. Стояла спиною до дверей, збиваючи вершки в мисці з неіржавної сталі. Міксер торохкотів, стіл укривали білі плями.

— Мамо, все гаразд?

— Треба зайнятися десертом. Зовсім забула збити вершки.

— Що сталося?

— Треба було все підготувати до того, як сідати. Ти ж знаєш, що твій брат Френкі стає нетерплячий, як мусить надто довго чекати наступної страви. Якщо просидить там більше ніж п’ять хвилин, то й незчуєшся, як знову телевізор увімкне. — Анджела взяла цукор, сипонула повну ложку в миску й продовжила збивати. — Ну хоч Майкі намагається бути чемним, як може. Хоч і бачить погані приклади. Хоч куди глянь — самі погані приклади.

— Слухай, я бачу, щось не так.

Анджела вимкнула міксер і, згорбившись, подивилася на вершки, збиті мало не на масло.

— Джейні, це не твій клопіт.

— Якщо він твій, то й мій теж.

Мати озирнулася на