Читати книгу - "Сімейні узи, Кларис Ліспектор"

збиратися, повністю віддаючись задоволенню від того, що їй вдалося приборкати час. Коричнева сукня пасувала до її очей, а мереживний кремовий комірець надавав чогось дитячого, немов вона була старим хлопчиком. І, повертаючись у нічний світ Тіжуки — більше жодного яскравого світла добре зачесаних медсестер, що радо тікали, покинувши її, немов безпорадне курча, в інсуліновій безодні, — повертаючись у нічний світ Тіжуки, повертаючись до свого справжнього життя: вона ішла під руку з Арманду, повільно йшла до автобусної зупинки, приховавши паском свої низькі й товсті стегна, що робили з неї «особливу пані»; проте, коли вона ніяково сказала Арманду, що це трапилося через згасання функції яєчників, він, цілком вдовольняючись стегнами своєї дружини, відважно відповів: «Та навіщо ж мені здалася дружина-танцівниця?», ось що він відповів. Ніхто б ніколи й не подумав, та іноді Арманду бував напрочуд злісним, ніхто б і не подумав. Час від часу вони казали те саме. Лаура пояснювала, що це було через згасання функції яєчників. Тоді Арманду казав таке: «Та навіщо ж мені здалася дружина-танцівниця?». Іноді він бував геть безсоромним, ніхто б ніколи й не подумав. Шарлотта здивувалася б, дізнавшись, що в них також було інтимне життя й речі, про які іншим не розповідають, та вона й не розповідала, шкода, що не можна було розповідати, Шарлотта напевне думала, що вона в усьому дотримувалася порядку, була зовсім посередня й занудна, і якщо була змушена стежити за тим, щоби не завдавати клопоту іншим своєю прискіпливістю до деталей, з Арманду вона іноді розслаблялася і робилась дещо нав’язлива, що, зрештою, не мало значення, оскільки він удавав, що слухає, але не чув усього, що вона йому розповідала, що не зачіпало її; вона чудово розуміла, але добре було б пожалітися йому, що вона не знайшла м’яса, навіть якби Арманду хитав головою й не слухав її, вона багато говорила зі служницею; насправді, більше говорила Лаура, ніж служниця, і вона стежила за тим, щоби не втомлювати служниці, яка іноді стримувала нетерплячість і робилась грубуватою, звинувачуючи себе, що не завжди змушує поважати себе.

Проте, як вона казала, «рука в руці», низенька вона і він, високий і худий, втім, Богу дякувати, він був здоровий, а вона — з каштановим волоссям. Лаура мала каштанове волосся, і, на її думку, дружина мусить мати каштанове волосся. Чорне або світле волосся було б надлишком, якого у своєму прагненні догодити чоловікові вона ніколи не хотіла. Що стосується зелених очей, то вона вважала, що якщо жінка мала зелені очі, це означало, що вона не до кінця чесна зі своїм чоловіком. Справа була не в тому, що Шарлотта не вміла гарно сказати, а в тому, що вона, Лаура, — яка, якби випала така можливість, пристрасно захищалася б, проте можливість ніколи не випадала — вона, Лаура, змушена була неохоче погодитися, що її подруга поводила себе зі своїм чоловіком у дивний і цікавий спосіб, не для того, щоб «відповідати одне одному», але зараз вони так себе поводили... ну, ви знаєте, про що йде мова. І Шарлотта, до того ж була досить оригінальною; одного разу вона навіть заговорила з Арманду, який погодився з чимось, що вона сказала, проте не надав особливого значення. Але, як вона говорила, уся в коричневому з... — мрійливість наповнювала її таким самим задоволенням, яке отримувала від розстановки шухляд, щоб потім знову їх перетасувати й знову впорядкувати.

Вона розплющила очі: кімната мала такий вигляд, ніби сама щойно задрімала, а не Лаура в ній. Кімната, здавалося, оновилася й відпочивала зі своїми відполірованими стільцями й фіранками, що дещо зменшилися після останнього прання, із закороткими штанинами й людиною, яка мала кумедний вигляд. Ох, як усе чудово: прибране, незапилене, усе відчищене власноруч, і таке тихе, з глечиком квітів, ніби кімната для очікування. Їй завжди видавалися гарними кімнати для очікування — такі поважні, такі знеособлені. Яким же багатим було щоденне життя для неї, тієї, котра повернулася з небуденності. Аж до глечика з квітами. Вона подивилася на нього.

— Ах, які ж вони гарні, — вигукнуло її серце з дещо дитячим запалом. Це були маленькі дикі троянди, які Лаура купила вранці на ярмарку, частково тому, що той чоловік вельми наполягав, частково з власної ініціативи. Вона розставила їх у глечику, поки випивала заповітну склянку десятиранкової кави.

Зараз у світлі цієї кімнати троянди стояли, сповнені спокійної краси. «Ніколи не бачила таких гарних троянд», — зацікавлено подумала Лаура. І наче вона зовсім про це не думала, усвідомлюючи, що вона таки щойно про це думала, і швидко намагаючись позбутися збентеження від того, що дещо неуважна; Лаура почала міркувати про більш нову форму зачудування: «чесно кажучи, я ніколи не бачила таких прекрасних квітів». Вона дивилася на них уважно. Проте, її увага не затримувалася надовго, тож на зміну їй прийшло солодке задоволення, і їй більше не вдавалося думати про троянди, вона змушена була припинити з тим самим запалом покірної цікавості: які ж вони гарні.

Це були ідеальні троянди, кілька троянд на одній ніжці. У певному місці вони розгалужувалися і здіймалися одна над одною з м’яким завзяттям, але потім гра закінчувалася і вони завмирали. Це були досконалі у своїй незначущості троянди, не всі бутони були розкриті, і рожевий колір здавався майже білим. «Вони здаються штучними!» — здивовано вигукнула Лаура. Вони б могли створити враження білих, якби були повністю відкриті, із пелюстками в центрі бутона, що закручувалися в спіраль, де було зосереджено усю глибину кольору, і всередині квіток відчувався круговий потік, як у мочці вуха. «Які ж вони гарні», — здивовано подумала Лаура.

Проте, не розуміючи чому, вона була дещо збентежена, чимось занепокоєна. О, нічого особливого, річ у тому, що її просто схвилювала неймовірна краса.

Вона почула кроки служниці на кухонній плитці і за глухим відлунням визначила, що та була на підборах; отже, вона була майже готова йти. Тоді в Лаури виникла унікальна ідея: чому б не попросити Марію, щоб вона пройшла повз будинок Шарлотти й залишила для неї троянди як подарунок?

А також тому, що ця надзвичайна краса її хвилювала. Хвилювала? Це було ризиковано. О, та ні, чому б то ризиковано? Лише хвилювання або попередження; о ні, чому попередження? Марія віддала б троянди Шарлотті.

— Це від пані Лаури, — сказала б Марія.

Вона задумливо посміхнулася. Шарлотта б здивувалася, якби Лаура, котра могла самостійно принести троянди, маючи намір подарувати квіти, передала б їх перед вечерею через служницю. Не кажучи вже про те, що Шарлотта