read-books.club » Сучасна проза » Розколини, Ненсі Х'юстон 📚 - Українською

Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

127
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Розколини" автора Ненсі Х'юстон. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 8 9 10 ... 75
Перейти на сторінку:
знаєш... Це дуже довга історія... Здається, вона тривалий час жила в таборі для біженців... Бабуся не любить про це розповідати.

А у моїй голові крутилося: отже, можна мати штучні зуби, як у Ей.Дж.М., штучне волосся, як у бабусі Седі, і навіть штучні вії, штучні груди...

— А штучне серце буває? — вголос запитав я.

— Що ти маєш на увазі? Пересадка серця до грудної клітки іншої людини? Такі операції справді проводять.

— А штучні ноги?

— Гадаю, у наш час замінити можна практично все.

— А штучний мозок?

— Чого не знаю, того не знаю. А втім, думаю, ні.

— А штучна душа?

— Оце вже точно ні! — твердо зронила мама, розкладаючи овочі у формі барвистого сонечка на овальній таці. — У цьому, Соллі, я впевнена. Твоя душа належить тільки тобі... і Господові. Незмінно й назавжди!

я відчуваю її вічну безсмертну Солову душу

унікальну серед мільярдів гуголів душ душу яка змінить світ

Коли Чистий тиждень добіг кінця, Ей.Дж.М. повернулася до Нью-Йорка, а ми — до звичного життя. Якось, після зустрічі з Браяном, я помітив, що мама була збентежена. Авжеж, її бентежила сама ситуація: нічим не зайнята, вона просто сиділа у вітальні, — та коли я її обійняв, то помітив, що мама плакала, а ще вона не поцілувала мене, як зазвичай, зі словами «Як справи, хлопчику мій?».

— Що ти робиш? — запитав її я.

— Чекаю на твого тата, — голосом переляканої дівчинки відповіла вона. Такого голосу від неї я ще не чув. — Піди пограйся до своєї кімнати. Добре? Скажеш, коли зголоднієш.

— Добре, мамуню, — відповів я тоном «не хвилюйся, впораюся сам».

Та щойно почувши, як татів автомобіль зупинився біля будинку, я навшпиньки пробіг коридором і скрутився калачиком у тіні горішнього поруччя сходів, прагнучи почути розмову батьків.

— Рендалле, ти це бачив? Ні, слухай, ти бачив це?! — тихо, але розлючено мовила мама.

— Так, люба. Так, я це бачив.

— Це просто жахливо! Хіба ні?! Ти так не вважаєш? Я не розумію, як можна друкувати подібні фото в газеті!

— Твоя правда, і все ж... Слухай, люба... це ж війна... Що взагалі відбувається? Вечері не буде?

— Це війна?! Що це, до біса, значить: «це війна»?! Ні, оце — це не війна! Це якесь збіговисько... збоченців... які з людьми поводяться, мов з худобою... Як вони сміють таке робити?!

— Тесс, я можу лише сказати, що під тиском і під впливом страху люди здатні абсолютно на все.

— Ти що, виправдання їм шукаєш?!

І я почув, як вона ляснула газетою — можливо, татові по обличчю.

— Тесс, краще змінимо тему. Думаєш, після чотирна­дцяти годин праці я переступаю поріг власного будинку для того, щоб на мене гримали? Дідька лисого! Де вечеря? Га? Де моя вечеря?! Чи ми всі тепер приречені стати анорексиками, як наш синочок?

Я почув, як мама важко опустилась на диван.

— Мені їжа не лізе в горло, — пробурмотіла вона. Певно, ридала в подушки, бо я ці слова ледве розчув. Певно, вона швидко обернулася до тата, бо далі я чув усе чітко. — Як ти можеш їсти після подібного видовища?! Мені від цих фото зле... ЗЛЕ! І це американська армія...

— Забороняю тобі хоч словом паплюжити американську армію! — гримнув тато і, широкими кроками зайшовши до кухні, різко відчинив дверцята холодильника.

Наступного дня, поки мама сушила волосся у ванній — а отже, в запасі я мав цілих десять хвилин, — я зайшов в інтернет і уважно роздивився фотографії, зроблені в Абу-Грейб. Людей поставили на коліна і поскладали одне на одного, мов акробатів у цирку, хоча ці акробати були кремезні й зовсім голі; там було повно оголеного арабського тіла, не чорного і не білого, а красивого золотаво-брунатного кольору, й американські солдати — чоловіки і жінки — з очевидною втіхою фотографувалися з голими арабами, знущалися з них, тримали їх, мов собак, на повідку, підносили до них дроти зі струмом, примушували кохатися; мій прутик затвердів, та я його не тер, бо не мав часу. Комп’ютер я вимкнув буквально тієї миті, як мама вимкнула фен, а коли вона вийшла, я був уже у своїй кімнаті і застібав липучки на своїх «найках», готовий вирушати в дитсадок.

у садку я мушу стримувати себе ні в кого не має виникнути підозри

мій суперрозум мої суперідеї мої суперможливості

Повернувшись із дитсадка, я поліз під веранду, прихопивши свої машинки, і склав їх пірамідками, достоту тіла в Абу-Грейб, і прикладав до них дроти, і примушував кохатися, задихаючись і заточуючись, а сам тим часом кпив із них і реготав, точнісінько як Лінді Інґленд[3].

Мене непокоїло, що тато досі не відзначився на війні в Іраку. Хоч війна й закінчилася ще рік тому, Президент Буш заявив, що іракці потребують присутності американських військ для захисту від терористів — а отже, у тата ще був шанс. А потім стратили Ніка Берґа. Дізнався я про це, не підслухавши під дверима, а у геть незвичний спосіб: відео з’явилося на моєму улюбленому сайті sanglotweb поруч з фотографіями шматків тіл іракських солдатів та зґвалтованих собаками дівчат. «Тицьніть сюди, щоб переглянути відео обезголовлення Ніка Берґа». Що ж, я тицьнув. «Увага! ДУЖЕ ВІДВЕРТИЙ зміст». Значення слова «відвертий» було мені не відоме — певно, це коли бачиш те, що відбувається насправді, — тож я знову тицьнув. І побачив Ніка Берґа в жовтогарячому однострої — він сидів за столом з групою арабів, потім один з арабів підвівся, в руці він тримав великого ножа, він став за спиною у Ніка Берґа і повністю перерізав тому горло, потім підняв його голову, тримаючи її за волосся.

І знову ті самі думки: можна вставити собі нові зуби, отримати нову нирку, нову колінну чашечку чи шийку стегна, однак проблему з головою люди вирішити не можуть, а я не наважився запитати у мами, чи зможе Господь полагодити Ніка Берґа, коли той потрапить у рай. Не буде так, як у стрічці «Атака клонів», коли якийсь апарат відірвав голову С-3РО, а R2-D2 майстерно все полагодив, — сцена, до речі, досить бридка.

— Тату, коли ти вступиш до війська?

Тато вимкнув у телевізорі звук — адже все одно показували рекламу. Він підняв мене і посадив собі на коліна.

— А знаєш що, Соллі? — запитав він, нахилившись до мене, і я відчув, як тхне від нього пивом.

— Що?

— Хочеш секрет?

— Аякже!

1 ... 8 9 10 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розколини, Ненсі Х'юстон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розколини, Ненсі Х'юстон"