Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

— Ого! Клас! Хочу!

— Тоді слухай сюди. Мені двадцять вісім років, і я вже трохи старий, щоб навчатися. Але вступати до війська мені немає потреби — моя компанія вже бере участь у війні. Тож не переживай так, Соле, я й так у ділі. Якби всі так віддано служили своїй справі, як я, за арабськими терористами давно б загуло. Добре затям, що я тобі щойно сказав, гаразд?

Тим часом на екран повернувся бейсбольний матч, тато схопив однією рукою пульт, а другою — пляшку з пивом. Розмову було завершено.

Спека лютішала, червень завершувався, невдовзі мене мали оперувати. Хоч ми з мамою багато розмовляли на цю тему і хоч вона детально пояснила механізм місцевої анестезії, я не радів думці про госпіталізацію. Утім, мама обіцяла бути поруч весь час — від початку до кінця, — тож навряд чи виникла б якась проблема, а мама протягом операції пишалась би мною. Якщо Арнольд Шварценеґґер може взяти скальпель і встромити його в себе, не повівши оком, то я теж можу стиснути зуби й терпіти — зрештою, навряд чи мені буде боляче.

У дитсадку влаштували грандіозне новорічне свято. Мама принесла чотири дюжини бісквітів зі шматочками шоколаду власного виробництва. Залу прикрасили кульками і серпантином — так, ніби святкували колективний день народження. Дивно було бачити всіх цих батьків і уявляти, як вони кохалися, щоб народилися всі ці діти, тим часом, багато хто з дітей мав прийомних батьків чи батьків — донорів сперми, бо їхні матері були лесбійками, як Ей.Дж.М. (нехай мама думає, що я навіть слова такого не знаю).

Упродовж свята я одночасно грав дві ролі: хлопчика, який усе показував мамі і скромно всміхався, коли міс Мілнер хвалила його за успішне навчання, і верховного розуму, який ніби згори доброзичливо і з цікавістю роздивлявся дріб’язкових людей, котрі теревенили, смакували бісквітами і уявляли себе значними персонами. Я ж бачив цей дитсадок малесенькою крапкою на карті Каліфорнії і ще меншою — на карті світу, і водночас я розумів, що й Земля мініатюрна порівняно з Сонцем. А якби я знав більше, то усвідомлював би, що Чумацький шлях — усього лише дрібка пилу серед безмежжя...

Коли ми повернулися до машини, мама поклала до багажника пухку теку з моїми малюнками за весь рік.

— Соллі, ти прекрасний художник, — сказала вона мені, пристібаючи мене паском безпеки на задньому сидінні. — Звісно, тобі це і так відомо. Якщо вірити міс Мілнер, твої малюнки — найкращі у класі... І ще міс Мілнер сказала...

Компліменти міс Мілнер дуже тішили маму — адже це означало, що її зусилля починали приносити плоди. Я і так був винятковою дитиною, і ми з нею знали, що все це — ніщо порівняно з тим, що відбуватиметься далі. Я просто мав подолати маленьку перешкоду — операцію, це було єдине, що турбувало мене, та після неї я мав остаточно стати на свій героїчний шлях.

Ось і настав цей День. Мама розбудила мене, легенько торкнувшись плеча, і я зрозумів, що цей день відрізнятиметься від інших: мій мозок не випромінював світло, не квапився заповнити собою світ, він ніби налякано забився в куток.

Була лише шоста сорок п’ять, але тато вже поїхав на роботу. На кухонному столі він залишив записку, приставивши її до моєї чашки з вівсянкою: «Соле, я з тобою, тримайся! Твій тато», — і на мене це дійсно справило враження, адже хоч усі й твердили, що ця операція — пусте, дорослі не кажуть дітям «тримайся» без причини, отже, не такою вже пустою була ця операція, і головне було знати, наскільки не пустою і чому.

Дорогою до клініки ми з мамою не зронили ні слова. Я відчував, що вона була напружена — очевидно, її турбував «не пустий» бік операції. «Меланома — меланома — меланома», — я майже чув, як вона повторювала це слово подумки; меланома — така гарна назва для такої жахливої хворі. «Меланоми, мій любий Соллі, — пояснювала вона мені, — мов зміїна отрута, досягають ґанґлій протоками лімфатичної системи, а звідти мають доступ до всього тіла. Це явище називають метастазами, і як наслідок — можна померти. Авжеж, мій любий Соллі. Нікому не відомо, чому Господь у своїй безмежній Мудрості допускає подібні жахіття, однак від раку, на жаль, навіть дітки вмирають». Стоп, зробимо крок назад: вмирати я збирався, ні метастазів, ні меланом у мене не було, і операція мала бути профілактичною. Тато сказав, що мені поталанило з такою передбачливою мамою, — і я дійсно був їй вдячний, просто мені не хотілося думати, що мене будуть різати.

— Можна зробити так, щоб ти спав.

— Ні!

(Не можна втручатись у винятковий розум СОЛА!)

Скинути весь одяг. Відчути себе крихітним. Коли перед операцією я ходив по-маленькому, мій прутик справді видавався малесеньким, збриженим. Лікарі і медсестри зверталися до мене так, ніби знали мене особисто, хоч я не бачив у цьому нічого приємного. На них були білі пластикові рукавички і небесно-блакитні маски. Вони поклали мене на спину, трохи нахилили ліжко і повернули мою голову набік. Мене жахало вже те, що мною отак безцеремонно маніпулювали, мовби я був мавпою в лабораторії. Тепер анестезія — за маминими словами, це перекладається як «відсутність відчуттів». Укол у скроню Соломона. Вся ліва частина голови, в тому числі ліва щока, заціпеніла. Мама спостерігала за мною з протилежного боку кімнати: вуста усміхались, а очі повнилися страхом.

— Тут немає нічого складного, — промовляв лікар. — Зробимо гладесенько і рівнесенько.

І він встромив у мене лезо. Бризнула кров, медсестра хутко підтерла.

— Я просто трохи пошкрябаю... глибше, ніж зазвичай... отут... щоб переконатися, що дістали все... Як кажуть французи, les doigts dans le nez — як два пальці...

Медсестра пирснула сміхом.

— Що ви кажете?! — обурилась мама.

— О, не ображайтесь! — вів собі лікар. — Просто вислів такий. Чув його, коли стажувався в Парижі кілька років тому.

— В такому разі всі французи — нечеми, і я буду вам вельми вдячна, коли ви більше не вживатимете подібних слів перед моїм сином!

— Без проблем, мем. Ну ось, ми майже закінчили.

Моєю шиєю стікала кров — я відчував її. Медсестра швидко підтирала.

МОЯ КРОВ КРОВ СОЛА стікає СКРОНЕЮ СОЛА

у моїй голові дірка

Ранка була точно у тому місці, куди приставляють палець, вдаючи самогубство. Тато казав, що колись дуже давно чоловік Ей.Дж.М. убив себе саме в такий спосіб, і його мозок розбризкався по всій кухні, але мій мозок має залишитися всередині, він не