Читати книгу - "Мертва зона"

Нарешті вони вибрались, і він узяв їм пару хот-доґів і повне відерце жирних смажених картопляних паличок, котрі смакували так, як рідко буває з картопляними паличками після того, як минеш п’ятнадцятирічний вік.

Вони проминули балаган зі стриптизом. Перед входом стояли три дівчини в розшитих блискітками спідницях і бюстгальтерах. Вони підтанцьовували під стару мелодію Джеррі Лі Льюїса, а зазивайло вихваляв їх у мікрофон. «Ну ж бо, кицю, – ревів Джеррі Лі, і його піаніно завзято поширювалося на сусідні присипані тирсою алеї й атракціони. – Ну ж бо, кицю, бери бика за роги… тут трусить так, що віднімає ноги…»

– Клуб «Плейбой», – зачудовано мовив Джонні й засміявся. – На Гаррісон-Біч було схоже місце. Там зазивайло присягався, що дівчата можуть зняти тобі з носа окуляри зі зв’язаними за спиною руками.

– Звучить як дуже цікавий спосіб підхопити соціальну хворобу, – сказала Сара, і Джонні заіржав, мов кінь.

Вони відходили далі, і посилений голос зазивайла затухав позаду, а йому підігрувало бурхливе піаніно Джеррі Лі – як музика зі скаженого, прокачаного, але пом’ятого ретроавто, що було надто крутим, аби заглухнути, і ревіло голосом мертвих і затихлих п’ятдесятих, провіщаючи лихо. «Мужики, заходьте, не соромтеся, бо наші дівчата точно не соромляться, аніскілечки! Усе найкраще всередині… Доповніть свою освіту, подивіться програму в клубі “Плейбой”…»

– Не хочеш піти й доповнити свою освіту? – спитала вона.

Він усміхнувся.

– Я вже давно закінчив базовий курс із тієї дисципліни. Думаю, що не буду одразу братися за кандидатську.

Вона глянула на годинник.

– Джонні, вже пізно. А завтра навчальний день.

– Так. Але принаймні п’ятниця.

Вона зітхнула, подумавши про свій п’ятий урок у класі для вільних занять і сьомий урок нової літератури, – обидва класи були неможливо бешкетні.

Вони пробралися до головної частини алеї. Юрба рідшала. «Обертачка» закрилася на ніч. Двоє робітників із цигарками без фільтра, що звисали з їхніх ротів, накривали «Дику мишу» брезентом. Інший вимикав світло на «Метанні кілець».

– Ти щось робиш у суботу? – спитав він, зненацька заговоривши по-іншому. – Знаю, що питаю пізно, але…

– У мене плани, – сказала вона.

– Ох.

Вона подивилася на його пригнічений вигляд і не витримала. Дражнити його так було надто жорстоко.

– Я роблю щось разом з тобою.

– Справді? А, он як? Ох, це добре. – Він усміхнувся, і вона відповіла.

У її думках раптом озвався голос, котрий часом був таким же справжнім, як голос іншої людини.

«Ти знову почуваєшся добре, Саро. Почуваєшся щасливою. Хіба це не чудово?»

– Так і є, – сказала вона. Тоді швидко стала навшпиньки й поцілувала його. Змусила себе продовжити, щоб не встигнути побоятися й передумати. – Знаєш, тут, у Візі, іноді буває надто самотньо. Можливо, я могла б… залишитися вночі з тобою.

Він глянув на неї тепло і дбайливо, а ще ніби зважуючи почуте, від чого їй усередині стало лоскотно.

– Ти цього хочеш, Саро?

Вона кивнула.

– Саме цього.

– Гаразд, – сказав він і обійняв її.

– Ти певен? – спитала Сара трохи сором’язливо.

– Я просто боюся, щоб ти не передумала.

– Не передумаю, Джонні.

Він міцніше притиснув її до себе.

– Тоді це мій щасливий вечір.

Коли він говорив це, вони саме проминали «Колесо фортуни», і Сара пізніше пригадувала, що то була єдина розвага, ще відчинена, на тридцять метрів в один і в інший бік. Чоловік за прилавком щойно довизбирав з утоптаного ґрунту монетки, які повипадали з кишень гравців під час гарячішої пори. Можливо, це було останнє, що він робив перед закриттям, подумала вона. Позаду нього стояло велике колесо зі спицями, підсвічене електричними лампами. Він, певно, почув слова Джонні, тому що завів свою рутинну балачку майже автоматично, очима продовжуючи вишукувати блискучі кружальця на втрамбованій пилюці.

– Гей-гей-гей, містере, якщо відчуваєш, що удача пригрілася в кишені, розкрути «Колесо фортуни», оберни центи на долари. «Колесо» може все, випробуй удачу, десять центів – і «Колесо» закрутиться.

Джонні озирнувся на той голос.

– Джонні?

– Я відчуваю удачу в кишені, прямо як він каже. – Він усміхнувся до неї. – Якщо ти не проти…

– Ні, зроби це. Тільки не дуже довго.

Він знову глянув на неї тим відверто оцінливим поглядом, від котрого вона трохи слабшала, бо задумувалася, як воно – бути з ним. Її шлунок повільно перевертався, і їй стало трохи млосно від раптового сексуального бажання.

– Ні, недовго.

Він знову глянув на заводія. Алея позаду них уже майже спорожніла, суцільні хмари розтанули, а повітря прохололо. Вони троє вже видихали видиму пару.

– Випробуєш удачу, шановний мій юначе?

– Так.

Він перемістив готівку в передню кишеню ще коли вони прибули на ярмарок, а зараз вийняв рештки своїх восьми доларів. Нарахував долар вісімдесят п’ять.

Дошка для ставок була з жовтого пластику, а на ній у різних квадратах були прописані номери й можливі виграші. Вона була схожа на сітку на рулетках, але Джонні одразу побачив, що коефіцієнти на виграш тут такі, що гравець у Веґасі просто посірів би. Ставка на діапазон давала виграш усього лиш один до двох. За заклад грали аж два сектори – зеро і подвійне зеро. Він вказав на це заводієві, але той лиш знизав плечима.

– Якщо хочеться Веґаса, треба їхати до Веґаса, більше я нічого не можу сказати.

Але добрий настрій Джонні того вечора був непорушний. Усе почалося не дуже добре – з тієї маски, – але відтоді тільки кращало. По правді, це був найприємніший вечір, котрий він міг пригадати за кілька років, а може, й за весь час. Він глянув на Сару. Вона пашіла, очі блищали.

– Що скажеш, Саро?

Вона похитала головою.

– Це для мене китайська грамота. Що тут треба робити?

– Поставити на число. Або на червоне/чорне. Або на парне/непарне. Або на проміжок з десяти чисел. У всіх різні виплати. – Він дивився на заводія, а той невинно дивився у відповідь. – Принаймні так має бути.

– Постав на чорне, – сказала вона. – Ух, а це якось захоплює, га?

– Чорне, – сказав він і кинув один зі своїх десятицентовиків на чорний квадрат.

Заводій глянув на єдину монетку на всій ігровій зоні й зітхнув.

– Сильна ставка. – Він повернувся до «Колеса».

Рука Джонні ніби мимовіль піднеслася вгору й торкнулася лоба.

– Стривайте, – раптом сказав він. А тоді підсунув один зі своїх четвертаків на квадрат з написом «11–20».

– Це все?

– Аякже, – сказав Джонні.

Заводій крутнув колесо, і те завертілось у колі світла, в якому чорне зливалося з червоним. Джонні несвідомо тер лоба. Колесо почало сповільнюватись, і вони чули схоже на метроном цокання маленького дерев’яного вказівника, що клацав по кілочках, які розділяли числа. Воно докрутилося до 8, 9, уже ніби хотіло