Читати книгу - "Наперекір дружбі, Юліанна Бойлук"

Колись давні лікарі, які не могли вилікувати пацієнта з важкою формою хвороби, казали йому: "Ти врятуєшся, якщо не будеш думати про білого ведмедя". Але людська психологія побудована таким чином, що варто нам знати, що про щось не треба думати, як на думку нічого іншого нізащо не спаде. Ось так первісні хворі помирали, питаючи себе, як це не думати про білого ведмедя і чому саме про нього?

До чого це я? Зараз я почувалася такою ж, як і вони. Моя хвороба під кодовим шифром "невзаємне кохання" могла вилікуватися лише, якби я не згадувала про Євгена. А не думати про нього було настільки ж реально, як і не дихати. Я просто не могла перемкнутися на іншу тему, хоч і чесно намагалася. Все на світі втратило свій сенс. Я, немов не мала мети рухатися далі... ніби застрягла на цій точці, не в змозі зібрати уламки свого серця і йти вперед.

Психологи стверджують, що не можна чіпати людину, коли та в депресії. Оці всі "будь сильною", "роби щось", "ти відповідальна за своє життя", "а ось я в такій ситуації...", "колись стане краще" абсолютно не допоможуть. Не можна змушувати когось вдавати, що все ок, якщо це не так. Ти нещасна? То дозволь собі побути нещасною. Перестраждай, зламай себе, а коли відчуєш, що готова, починай з початку. Головне не заперечуй, що тобі погано. І якщо потрібно, попроси допомоги. Визнай, що потребуєш її. Так, це важко... А ніхто й не обіцяв, що буде легко. Не зневажай себе через те, що поради рідних тобі не допомагають. Ти не вони. І якщо чергове "час вилікує" наводить злість: "Я й сама це знаю! Але мені болить зараз! В цю секунду!", знай, що маєш право на свої почуття. Але будь обачною, щоб не поранити того, хто цього не заслуговує. Увесь світ не винен, що один покидьок розбив твоє серце... Перестраждай, але не змушуй страждати інших... І знай, що насправді ніхто не відчуває біль твоєї душі і не бачить твоїми очима, тому пробачай їм недбалі спроби заспокоїти тебе. Все буде добре... а поки... тобі болить. Але як казав один філософ: "Це просто поганий день, а не погане життя". Керуючись цими правилами, я відмовила мамі в проханні разом повечеряти, посилаючись на роботу. Сьогодні я ще не була готова розмовляти з кимось. Слава підтримував мене обіймами, а ось батьки чи Катя точно доводили б до сказу порадами. Краще побуду сама.

Невзаємне кохання — це однозначно хвороба. Добре, коли ти розумієш це і намагаєшся вилікувати. Добре, коли починаєш ненавидіти того, хто вчинив тобі боляче, відкинув твої почуття. Погано, коли ти продовжуєш його кохати.

А я продовжувала. Будь-яка розумна дівчина здалася б. Спробувала. Не вийшло. Час забути, заспокоїтися. Та я не зненавиділа Женю за те, що він відмовив. Всю дорогу додому я намагалася зрозуміти, в чім моя помилка і як її виправити, аби змусити його переглянути свої позиції. Як зробити так, щоб він сам захотів бути зі мною?

Тепер, коли я виплакалася на плечі в Слави, можу думати раціонально. Перша хвиля відчаю минула, тому слід вигадати щось. Програна битва, а не війна.

Звісно, в ідеалі я зрозумію, які дівчата подобаються Жені, стану максимально подібною до них і тоді він намагатиметься мене завоювати, я ж одразу не падатиму йому в обійми, а дозволю завойовувати моє серце. Після довгих непосильних залицянь скажу "так", ну а потім "жили вони довго і щасливо", як у всіх жіночих романах.

Такі думки розвеселили, тож коли я прибула додому, змогла привести себе в порядок і підготуватися до ділової зустрічі. Коли умови нашої майбутньої співпраці було затверджено в режимі онлайн, я щиро подякувала італійцю за те, що обрав саме нашу компанію і з почуттям виконаного обов'язку вимкнула комп. Тепер мене цікавило лише шпигунство за Євгеном. Найперше слід приготувати собі бутерброд, а ще краще сендвіч з маслом і ікрою, і засісти за моніторинг сторінок у соціальних мережах мого коханого. Вони повинні хоч трохи натякнути, що йому до душі...

Так, що нам каже Фейсбук? У графі "вподобання" теніс, плавання і група Nickelback. Це ще хто? Вперше чую про таку... Гугл, треба допомога. Втім, пан Гугл на допомогу швидкий. Кілька хвилин і я вже маю ціле досьє на популярний канадський рок-гурт, що грає в стилі постгранж, альтернатива та хеві-метал. Переглянула кілька кліпів. Ну, я не фанатка такої музики, однак все так із сенсом... Звісно, Женя не слухав би якоїсь дурні. Це ж Женя!

Хмм, здається, я все більше в нього закохуюсь.

До вечора займалася тим, що читала дописи на сторінці милого, слухала його улюблені пісні і милувалася фотками, як якась малолітня дурепа. О небеса, Сашо, тобі двадцять п'ять, а не шістнадцять! На душі було тривожно. Любов, біль і розчарування, до яких я вже майже звикала, тепер змішалися ще й з тривогою. Слава так і не зателефонував. Кажуть, якщо ваші родичі вам не телефонують, то в них все добре. Але я з цим не була згодна. Чим більше минало часу, тим сильніше я нервувала. Не хотіла даремно турбувати, але й забути не могла ні на мить.

Врешті, відірвавшись від монітора, я пішла на кухню, щоб приготувати спагеті з томатами (відколи я стала жити окремо, мені стали подобатися звичайна їжа, приготована власноруч; авто, яке зможу сама придбати і обслуговувати; зручний, а не стильний одяг одяг. Так, я не була типовою донькою мільйонера), але з рук все випадало. Скільки можна себе мучити?

Рішуче взявши до рук смартфон, я набрала номер друга. Наче знущаючись з моїх нервів він довго не відповідав, а коли все ж взяв слухавку, його голос звучав стишено, ніби він не міг говорити голосно.

— Так, Сашо...

— Що "так, Сашо"? — одразу накинулася я. — Ти як? Все добре? Чому не зателефонував? Я ж хвилювалася!