Читати книгу - "2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк"

Я йшов слідом за тією істотою аж до води, знов і знов спонукаючи її до руху штурханами, щойно вона сповільнювалась, і відчував, як у мене під підошвами постійно хрустять льодові скалки… Що ближче вона підповзала до Каналу, то, здавалося, сильнішою та енергійнішою ставала, так ніби знала, що повертається до рідного свого природного середовища. І я подумав: чи виживе вона, щоб розпуститися знову?

“Водорість” зникла під водою, залишивши на ворожій для неї поверхні ще кілька — останніх — мертвих своїх личинок. Вода у вільній від льоду ополонці кипіла ще кілька хвилин, поки ізолювальний шар нововиниклого льоду не запечатав її нарешті наглухо, відділивши від вакууму над нею. Після цього я пішов назад до розбитого корабля, щоб подивитися, чи можна там іще щось урятувати… та я не хочу про це говорити…

Докторе, у мене до вас є лише два прохання. Коли біологи-систематики класифікують цю істоту, я сподіваюся, вони назвуть її на мою честь.

І… коли наступний космічний корабель ітиме поблизу курсом додому… попросіть їх забрати наші кістки назад до Китаю…

Юпітер перерве зв’язок за кілька хвилин. Шкода, що я не знаю, чи мене хтось чув. Та, у всякому разі, ще раз повторю це повідомлення, коли ми знову опинимось у полі зору один одного, якщо тільки система життєзабезпечення мого скафандра витримає стільки».

Відразу ж потому, майже без паузи, ішов запис обіцяного повтору повідомлення. Він був зовсім короткий:

«Увага, це професор Чанґ! Я зараз на Європі! Повідомляю про загибель космічного корабля “Цянь”. Ми сіли біля Великого Каналу та встановили помпи на краю льод…»

Сигнал різко перервався, з’явився на мить, а потім остаточно зник за шумами. Після цього жодного іншого повідомлення від професора Чанґа ніхто й ніколи вже не отримував, але й цього виявилося досить, щоб перенаправити всі амбіції Лоренса Цунґа на космос.

Розділ 6. Озеленення Ганімеда

Рольф ван дер Берґ виявився саме тією людиною, що опинилась якраз у тому місці та якраз у той час, що й треба, жодна інша комбінація тут би не спрацювала. Напевне, саме так історія здебільшого й твориться.

Саме тією людиною він виявився, бо був африканером-біженцем у другому поколінні, а на додачу ще й добре навченим геологом, — і обидва ці фактори виявилися однаковою мірою визначальними. Місце, де він опинився, стало якраз тим тому, що це був найбільший із супутників Юпітера — третій за віддаленістю від нього в послідовності, яку утворювали собою Іо, Європа, Ганімед і Каллісто.

Щодо якраз того часу, то це не було так критично, бо саме та, що треба, інформація, чекаючи своєї пори, наче бомба з годинниковим механізмом «цокала» собі спокійно десь у нетрях баз даних щонайменше років десять. Ван дер Берґ випадково наткнувся на неї у 2057-му, та навіть після цього йому знадобився ще рік, щоб переконатися, що він не з’їхав із глузду. І тільки аж у 2059-му всю оригінальну документацію, яка стосувалася справи, він тишком-нишком з бази даних вилучив і прибрав собі до рук, аби ненароком ніхто більше не додумався до того ж, що й він. А вже лише після цього без поспіху зосередився на головному питанні: що ж робити далі?

Усе почалося, як це часто трапляється в подібних випадках, із цілком тривіальних «польових» досліджень, які взагалі навіть не стосувалися прямих службових обов’язків ван дер Берґа. Його завданням як члена робочої групи з питань планетарної інженерії була геологічна розвідка та каталогізація природних ресурсів Ганімеда, і йому було якось нецікаво марнувати свій час на заборонений супутник у сусідстві.

Але той супутник, Європа, був загадкою, яку ніхто — ну принаймні всі його найближчі сусіди так точно — не зміг би ігнорувати нескінченно довго. Що сім днів той проходив між Ганімедом та яскравим мінісонцем, яке було колись Юпітером, і створював затемнення, що могли тривати цілісінькі дванадцять хвилин. У найближчій від Ганімеда точці Європа здавалася трохи меншою за Місяць, якщо на той дивитись із Землі, але коли вона опинялася на протилежному боці своєї орбіти, то її видимий розмір становив лише чверть від уже згаданого.

Часто ті затемнення були просто разючі: за мить до того, як почати велично пропливати між Ганімедом і Люцифером, Європа перетворювалася на зловісний чорний диск, оточений кільцем криваво-червоного вогню, створеного світлом нового сонця — світлом, що проходило крізь атмосферу, народжену теплом нововиниклої зірки.

Менше ніж протягом половини середньої тривалості життя людини Європа повністю переродилася. Льодова кірка на тій півкулі супутника, яка завжди була повернута до Люцифера, розтанула, утворивши другий за розміром океан у Сонячній системі. Років із десять він пінився та кипів, випаровуючись у вакуум, що був над ним, поки нарешті не встановилася певна рівновага між тиском під поверхнею води та над нею. Тепер Європа мала тонку, але цілком придатну для життя — щоправда, не для людського — атмосферу, яка складалася з водяної пари, сірководню, двоокисів вуглецю і сірки, азоту та ще багатьох інших, рідкісніших газів. І хоча не зовсім правильно пойменований так званий «темний бік» супутника досі залишався скутий кригою, та на «світлому боці» була вже суша завбільшки з Африку, помірний клімат, рідка вода, а крім того, ще й кілька розкиданих на великій площі островів.

Оце і все, що змогли розгледіти дослідники в телескопи, розташовані на навколоземній орбіті. А коли 2028 року до чотирьох найбільших, «галілеївських», тобто відкритих іще Галілео Галілеєм супутників Юпітера відправили першу повномасштабну експедицію, Європу вже щільною мантією огортала суцільна завіса з хмар. Ретельне радіолокаційне зондування показало, що під тими хмарами супутник з усіх боків практично гладенький, наче більярдна куля: з теплого боку містився доволі величенький і майже рівний за висотою континент, оточений невеликим і спокійним океаном із приземистими острівцями де-не-де, а з холодного — майже так само рівний крижаний панцир. Європа й далі продовжувала утримувати за собою славу небесного тіла з найпласкішою поверхнею в усій Сонячній системі. Але за десять років це вже не відповідало дійсності: з Європою сталися кардинальні зміни. Тепер на ній височіла самотня гора — заввишки майже з Еверест, — яка на самісінькому краю «світлого боку» супутника, у сутінковій зоні, ніби проросла крізь лід. Імовірно, то якась вулканічна активність, подібна до тієї, що постійно відбувається на сусідній Іо, виштовхнула цю масу твердої речовини назустріч небу. А до цього міг привести