Читати книгу - "2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк"

…видиратися на корабель, вибудовуючи собі щось схоже на крижаний тунель, яким “водорість” просувалася дедалі вище. Імовірно, той тунель захищав її від холоду — наче як у термітів, що захищаються від пекучого сонячного світла, споруджуючи для себе маленькі коридорчики з багнюки, яка потім швидко сохне.

…на корабель цілі тонни льоду. Першими повідривалися радіоантени. А потім я побачив, як посадкові опори починають згинатися — і все так уповільнено, наче вві сні.

Що саме намагалася зробити та штука, я зрозумів тільки після того, як наш корабель почав завалюватися набік, але було вже надто пізно. Ми могли б урятуватися, якби лише здогадалися вимкнути оте освітлення.

Можливо, та “водорість” — фототроп[17], і біологічний цикл її запускається сонячним світлом, яке час від часу пробивається крізь лід. Або ж її просто привабило наше світло, як світло свічки приваблює нічного метелика. Європа, напевне, досі не бачила нічого яскравішого за наші прожектори.

А потім наш корабель упав і розбився. Я побачив, як уздовж його корпусу з’явився розрив, і з нього вилетіла ціла хмара сніжинок, на яку через різке охолодження перетворилося тепле вологе повітря, що миттєво вийшло ізсередини. Усі ліхтарі згасли, крім одного, який погойдувався туди-сюди на кабелі за кілька метрів над землею.

Що було відразу по тому, я не знаю. Наступне, що пам’ятаю, це як я стою під прожектором, біля розтрощеного корабля, а все навколо мене запорошене дрібним свіжим снігом. І на ньому чітко видно сліди від моїх підошов… Напевне, я залишив їх, коли підбіг до місця трощі. Відтоді минула, мабуть, тільки хвилина або дві…

Але “водорість” — а я й досі подумки називав ту штуку “водоростю” — не рухалася. Скидалося на те, що під час падіння вона зазнала ушкоджень: повсюди, мов поламане гілля, валялися великі — завтовшки з людську руку — її заледенілі відколені шматки.

Та ось за якусь хвилину основна частина тієї “водорості” заворушилася і знову почала рухатися. Вона відірвалася від корпусу загиблого корабля і стала повзти до мене. І саме тієї миті я й переконався остаточно, що ця штука чутлива до світла: я ж бо стояв безпосередньо під лампою на тисячу ватів, яка на той момент уже припинила розгойдуватися.

Уявіть собі дуб, а ще краще — баньян з його незліченними стовбурами та розгалуженим корінням, який гравітацією приплющило до землі, і він намагається кудись повзти. “Водорість” зупинилася метрів за п’ять від джерела світла, під яким я стояв, а потім почала охоплювати його собою зусібіч, поки навкруг мене не утворилося ідеальне коло. Припускаю, що для неї то була крайня межа, яку вона не могла перетнути, — точка, далі якої світло вже не приваблювало, а відштовхувало. Після цього кілька хвилин нічого не відбувалося. Я навіть почав був думати, що “водорість” уже мертва — промерзла, нарешті, наскрізь.

Аж тут на багатьох гілках почали з’являтися та буквально в мене перед очима виростати величезні бруньки, так наче я дивився знятий покадрово й показаний тепер у прискореному темпі фільм, де квіткові бутони набухають і розпускаються за якісь секунди. Я й справді тоді подумав, що то бутони якихось квітів, і кожен був завбільшки десь із людську голову.

І коли їхні ніжні та казково-мальовниче забарвлені пелюстки почали розпускатися, то мені спало на думку, що досі жодна людина — взагалі жодна жива істота — ніколи не бачила таких кольорів. Їх просто не існувало, поки в цьому світі не з’явилися ми з нашими прожекторами — нашими фатальними прожекторами.

На тих квітах слабко погойдувались якісь чи то вусики, чи то тичинки… Я підійшов до живої стіни, яка мене оточувала, щоб краще розгледіти, що саме відбувається. Ні тоді, ні в будь-який інший момент я не відчував ані найменшого страху перед тим створінням. Був упевнений, що воно не бажало свідомо заподіяти мені зло — якщо взагалі мало свідомість.

Тих доволі величеньких квіток на різних етапах розпускання там було безліч. Тепер вони скидалися на метеликів, які щойно повилізали зі своїх коконів… і їхні крильця були ще пом’яті, не до кінця розправлені та кволі на вигляд… Здавалося, ще мить — і я пізнаю істину.

Але ті метелики стали замерзати, гинути, щойно з’явившись на світ. Вони один за одним випадали зі своїх материнських бутонів і ще кілька секунд билися на льоду, наче витягнута з води риба, — і тоді я нарешті збагнув, чим саме вони були. Уже згадані пелюстки зовсім не були такими — насправді то були пливці, як у риби, або щось у цьому роді. Самі ж оті метелики виявилися водоплавними личинками так званої “водорості”. Вона, ймовірно, більшу частину свого життя проводить, укорінившись на морському дні, а в певний час відправляє своє мобільне потомство на пошуки та освоєння нових територій. Майже так само, як корали земних океанів.

Я став на коліна, щоб ближче глянути на одну з тих маленьких істот. Казкові кольори її тепер меркли, перетворюючись на щось одноманітно тьмяно-брунатне (як її мати, “водорість”). Деякі пелюстки-пливці встигли повідламуватися, перетворившись на морозі на подобу крихких черепків. Але істота так-сяк іще могла рухатись, і коли я наблизився, то спробувала втекти. Мене зацікавило, яким чином вона відчула мою присутність.

І тоді я звернув увагу, що її тичинки, як я їх назвав був раніше, мали на кінчиках яскраво-блакитні цяточки. Вони були схожі на крихітні блискучі сапфіри або блакитні оченята вздовж мантії устриці — чутливі до світла, але нездатні сприймати повноцінне зображення. Поки ж я роздивлявся, яскраво-блакитний колір померк, і ті сапфіри перетворилися на звичайні темнуваті камінці…

Докторе Флойде або хтось інший, хто слухає, у мене не так багато часу: Юпітер скоро заглушить мій сигнал. Та я майже закінчив.

Я зрозумів тоді, що маю зробити. Кабель, який вів до тієї тисячоватної лампи, звисав майже до землі. Я посмикав за нього, і світло згасло під зливою іскор.

Протягом кількох хвилин нічого не відбувалося, і я вже почав був думати, що спізнився. Отож підійшов до тієї стіни із переплетеного гілля, що мене оточувала, та копнув її ногою.

Поволі, наче з неохотою, “водорість” почала розплутувати свої відростки й відступати назад до Каналу. Світла було цілком досить, і я чудово все бачив: у небі світилися Ганімед і Каллісто, Юпітер теж підсвічував у вигляді величезного тонкого світлого півмісяця, а на нічному боці гіганта у верхніх