Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

— А давайте замовимо дівчат, — запропонував Лар. — Чи з'їздимо до борделю.

Нод мало не впустив чарку, почувши таке від записного ботана.

— Ти ж був такий правильний, а тепер до шльондр пропонуєш їхати! — він таки не стримався, щоб уголос не зафіксувати помилковий розподіл ролей між провокаторами — ця пропозиція була б природнішою у вустах Прена. — Ні, щось я кепсько почуваюся — закуски було замало.

— Не годиться, справді, поминки блядками завершувати, — цими словами Прен ще раз підтвердив хибу режисера цього нездарного спектаклю — не в його характері було перейматися традиційною пристойністю. — Ноде, а завтра ти зможеш показати нам якийсь затишний бордельчик?

— Гадаю, так, але це дорого...

— Я заплачу за всіх! — вигукнув Прен. — А ти, виявляється, ще той... У тихому болоті...

— Що таке велике здохло у лісі, що ти готовий платити за інших? — Нод вже навіть не вважав за потрібне приховувати, що відзначає разючі зміни у характерах обох однокурсників.

— Йому татусь грошей на канікулярні розваги підкинув, — одразу ж відповів за спільника Лар.

— На прокурорські хабарі трахатися будемо? — прикидаючись сп'янілим, запитав Нод.

— На них, на них, ріднесеньких, — зовсім не образившись, щиро погодився Прен.

— Гаразд, тоді завтра надвечір побачимося тут, — Нод жестом показав офіціантці, щоб їм принесли рахунок.

— Я заплачу, — Прен і далі демонстрував небачену щедрість.

— Ні, я! І жодні заперечення не приймаються! — наполіг Нод, викладаючи на стіл кілька купюр.

Попрощавшись та занотувавши на серветці номер телефону готелю, де спинилися «товариші», він, нарешті, пішов додому. Дуже кортіло озирнутися, щоб переконатися, чи не стежать за ним, але Нод примусив себе вдавати безтурботність. Ще з-за дверей своєї квартири він почув, що там заходиться дзеленчанням телефон. Телефонував Юс.

— Ти забув свій записник, — почув він у слухавці, ледь відповівши на дзвінок.

— Тю, а я думаю, де він міг подітися! Гадав, що загубив.

— Коли забереш?

— Ну, там нічого важливого... Хоча ні, мені потрібні кілька телефонів з нього, — Нод, незважаючи на сп'яніння, а може, саме завдяки йому натхненно розігрував спектакль для ймовірних слухачів їх з ординарцем розмови. — Завтра зранку заїду.

Перш, ніж лягти спати, хлопець відшукав у знайомій з дитинства перламутровій скриньці, що стояла на дідовому столі, золотавий стрижень зі складним рельєфом. Ключ лежав просто поміж старих авторучок та іншого мотлоху.

Вночі йому знову снилася світла зала. Він зупинився майже у кутку перед картиною у вертикально видовженій прямокутній рамі. Полотно немов ішло хвилями — здавалося, що зображення із плаского перетворюється на об'ємне, утворюючи невиразний обрис людського силуету. Нод напружено вдивлявся у нього і від того напруження прокинувся.

Наступного дня дощ, всупереч метеорологічним особливостям сезону, зарядив не в обід, а з самого ранку. Нод «поснідав» лише водою з-під крану, бо давалася взнаки спожита вчора полинівка. Від спогадів про вечір у компанії двох новоспечених нишпорок йому стало ще огидніше. Провокатори-аматори, Ратх його забирай! Викинувши з голови ті думки, узяв з кабінету презентабельний дідів портфель і вклав туди для об'єму три великі пляшки коньяку, що давно вже стояли у буфеті, а тоді викликав знайомого від учора чемного таксиста. Таким чином він сподівався зменшити імовірність, що йому підставлять агента контррозвідки. Втім, після вчорашніх подій Нод усвідомлював усю наївність такого «конспіративного» кроку, тим паче, що він замовив таксі прямо на дідову адресу.

Юс зустрів його на порозі. Коротко привітався і повів до кухні. Там, мовчки переконавшись, що вікна наглухо затулені шторами, висунув з-під столу сірий, досить великий куб, зовні схожий на цементний. З таких були складені тумби для ліхтарів біля їх двору.

— Генерал залишив мені знак, щоб я легше міг відшукати контейнер, — пояснив Юс. — Бачиш, його замасковано під бетонний блок. Постав його на стіл.

Нодові ледь вдалося зробити це, бо контейнер був заважкий і незручний, щоб узятися.

— Ось позначка, — старий тицьнув у чорну смоляну півкруглу пляму на одній з бічних граней, яка виглядала просто як випадкова неакуратність будівельників. — Це частина відбитку дідової генеральської печатки.

— Справді...

— Я з'ясував, що контейнер відкривається дуже просто, — Юс відсунув верхню грань, яка виявилася міцною металевою пластиною, замаскованою під колір та фактуру цементу. Вона легко вийшла з пазів. — Друга кришка, як бачиш, запечатана печаткою генерала та замкнута замком. Код, швидше за усе — ті самі улюблені цифри твого діда: 30 квітня 59 року — день завершення операції «Шлях Бурегону».

— Ось ключ, — Нод дістав стрижень.

— Чекай! Я залишу тебе. Мені не слід бачити те, що тут сховане, — Юс, не зваживши на заперечливий порух Нода, вийшов із кімнати.

Хлопець встановив на коліщатках кодового замка цифри 3 0 0 4 5 9 і, зламавши печатку з прозорого воску, встромив ключ у отвір. Замок м'яко клацнув. Кришку вдалося підняти, потягнувши за ключ, неначе за штопор із пляшки. Поверх щільно укладених пакунків різного розміру лежали два складені вчетверо аркуші. Розгорнувши їх, Нод побачив, що це лист від діда.

«Ноде, перш, ніж переглянути вміст контейнера, уважно прочитай це!» Знайомий розгонистий почерк не залишав сумнівів у авторстві тексту. Подальші рядки було видрукувано на машинці, та її шрифт пізнавався так само легко, як і дідова рука — це була їх домашня друкарська машинка.

«Як ти вже знаєш, Ноде, ми із моїм батьком не ладнали через те, що я став військовим, а не вченим, як він сподівався. Незадовго до своєї смерті він передав моєму сину — твоєму батькові важливий документ. Однак твій батько мусив передати цей лист мені за кілька тижнів до їх з твоєю мамою походу на Пік Волі, бо ти був ще замалий, а інших родичів у нас немає. Після їх загибелі я прочитав лист, а потім знищив його, бо злякався за твою і свою безпеку. Це був лист старого рибалки Яната з Кунстада до його онука Нода, написаний моїм прадідом до його онука — мого батька, думаю, років із дев'яносто тому. Точніше сказати важко, бо лист не датовано.

З того часу пройшло більше п'яти років, і тепер я намагаюсь відновити текст по пам'яті. На жаль, мені ніхто не розказував з дитинства про нашу родину, тож деякі імена і дати я тепер не можу відтворити. Ось що