Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

«Хоча й би я й статки-маєтки збувала,

Скарби великі збирала,

То не можна мені самій до царя турецького доступати,

Бо буде мене цар турецький собі за жінку брати,

А певних людей та небоязких нема кого послати».

Думає-гадає,

3 себе препишную князькую одіж скидає,

Коси свої, довгі до п’ят, ножицями відтинає,

Бере тоді на себе одіж просту чоловічую,

Бере кобзу[22] тридцятиструнную

Та крадькома,

Тишкома,

Нічого нікому не оповіщає,

У турецьку землю, у далеку дорогу страшну виходжає.

4

Ой далека то дорога: не день, не два її треба проходжати,

Багато горя та муки зазнати!

Ой усього зазнала княгиня бідолашна,

Ніжки свої білії збила-натрудила,

Ручки свої ніжнії тернами сколола,

Личенько своє молоденькеє голодом стомила,

Оченята свої карії слізьми стуманила,

А таки дійшла вона до землі турецької,

До віри бусурменської[23],

І до царя турецького приходжає,

Мов би то молодий кобзар на кобзу грає.

Побачили слуги, турки-яничари, кобзаря молодого,

Ведуть його у палац до царя турецького,

Щоб він цареві заграв,

Заспівав,

Душу йому звеселив.

То молодий кобзар-княгиня до палацу вступає,

Царя турецького забачає,

Струни торкає,

Грає-співає,

Піснею жалібною серце у царя виймає.

Цар турецький жорстоке серце мав,

А з тії пісні сльозами дрібними заплакав,

І довго молодий кобзар-княгиня цареві грав –

І день, і два, і три…

І каже цар турецький

Бусурменський:

«Будеш ти у мене, кобзарю молодий, повік пробувати,

Буду тебе за рідного брата мати,

Незліченними скарбами наділяти».

І каже кобзар молодий – княгиня:

«Не можу я, царю, коло тебе пробувати,

Єсть у мене батько й мати,

Будуть вони, старенькії, по мені вельми тужити– сумувати».

І говорить цар турецький

Бусурманський:

«Коли ж не хочеш у мене пробувати,

То даю тобі волю – чого твоє серце бажає у мене прохати».

Тоді молодий кобзар-княгиня промовляє:

«Змалку я, царю, по світу блукаю,

Сумно мені самому без товариша бувати,

Дозволь мені, царю, в тебе якого невольника взяти,

Буде мені хоч товариш у дорозі розмовляти»,

І звелів цар турецький темну темницю відмикати,

Кобзареві молодому якого схоче невольника дати.

То молодий кобзар-княгиня до темної темниці вступає,

Усіх невольників оглядає,

Подружжя своє, князя любого, вибирає,

З темниці виводжає

І з ним укупі з землі турецької рушає.

5

Пішли вони вкупі широкими степами,

Байраками[24] та ярами,

І не міг князь своєї дружини вірної впізнати,

А вона не схотіла йому про себе і навзнаки дати.

І йшли вони так довго широкими степами,

Байраками та ярами,

А як почали до своєї землі доходжати,

Почав князь до молодого кобзаря, до княгині промовляти:

«Пусти мене, чоловіче добрий, на волю!

Не просту дав мені бог на світі долю,

У цій землі я князем князюю,

Який хочеш, викуп за себе обітую[25]».

Говорить молодий кобзар-княгиня:

«Нічого я з тебе, князю, не бажаю,

Іди, хай тобі бог помагає!»

То князь радий, молодому кобзареві як і здякуваться не знає,

До себе в гостину закликає.

А молодий кобзар-княгиня відмовляє:

«Не можу я, князю, зараз до тебе прибувати,

Єсть у мене батько й мати,

Будуть вони, старенькі, по мені вельми тужити-сумувати.

А як дасть мені бог до батька та до матері завітати,

Тоді буду до тебе в гостину прибувати».

І тоді вони опрощення брали,

Кожен своїм шляхом повертали.

6

То молода княгиня навпростець небитими[26] стежками пробігала,

Швидше од князя до господи прибувала,

Препишную одіж князьку до себе брала,

Чоловіка дожидала.

Час-година минає,

Ото уже й князь до господи прибуває.

Усі його стрівають,

Вітають.

Княгиня його вітає,

Приймає,

Про здоров’я питається,

А він зо всіма вітається,

А коло неї й не стане,

На неї оком не спогляне,

До своїх райців[27] промовляє:

«Бачите, як моя жінка добре дбає,

Тепер цілує-вітає,

А як я в тяжкій неволі пробував

Та звістку подав,

Щоб вона статки-маєтки збувала,

Скарби збирала

Та мене з неволі визволяла,

Так тоді де вона бувала?»

І говорять райці князькії:

«Відколи, князю, твоя звістка прибула,

3 того часу княгиня дома не жила,

До сього часу десь пробувала,

Оце тільки до господи завітала».

І розпалився князь гнівом великим,

Одвів княгиню до неї в кімнату,

Звелів на ключ замикати,

А сам до ради уступає,

Промовляє:

«Панове райці!

Судіть мою жінку невірну як треба по правді!

Якби не молодий кобзар мене обрятував,

То й досі б я турецькі кайдани тягав».

7

І ото починає рада суд судити,

І присудили княгиню горлом скарати,

Смерть їй завдати.

І князь на той присуд сам пристав,

З райцями до княгині уступав,

Щоб узяти,

На смерть її віддати.

Підійшов, двері одмикав

Та й скам’янів там, де стояв:

Світлиця порожня, немає княгині у ній,

А стоїть там кобзар молодий…

І говорить молодий кобзар-княгиня:

«Ой який же тепер світ настав,

Що чоловік своєї жінки не пізнав».

І тоді кобзар з себе одіж просту скидав,

Кожен княгиню пізнав.

І тоді князь радістю радіє

І сльозами ридає,

У своєї жінки вірної прощення благає…

І тоді князь великий бенкет зчиняє,

Увесь народ на нього скликає,

З радощів бенкетує-гуляє,

Своє любе подружжя, княгиню, уславляє…

Оповідання та повісті

Екзамен

Сьогодні великий день у Тополівській школі: у цей день має відбутися екзамен, а на йому повинен бути член ради шкільної. Тим-то у школі ще з учора все готується. І молодий, що тільки перший рік учителює, вчитель, і сторож Кирило Криворукий працюються з усієї сили. Ще вчора маненька хатка, що волость віддала у своєму будинкові на школу, хатка, завбільшки сорок квадратових аршин[28], почала чепуритися. Усі ями в земляній долівці[29] позасипувано, а потім сторож попримазував їх глиною і кожному школяреві прикро наказував, щоб вони, хлопці, якомога обережніше приторкалися своїми ногами до примазаних місцин:

– А то сяде та й товче чобітьми! Де б оберігатися, легенько ступати, а він товче. А ти за ним маж та рівняй! От уже приїде пан, то він вам дасть!

Тим часом учитель власноручно порався коло пообпадалих шпарун[30] на стінах та на грубі[31] і, закотивши рукава за лікті, щиро примазував рудою й білою глиною, зовсім незважаючи на те, що така праця анітрохи не відповідала його вчительським обов’язкам. Але що ж було робити, коли він ніяк не здолав домогтися, щоб громадський атаман дав