Читати книгу - "Книжконюх. Дарвін, Тьєррі Дебру"

ТЕО: Сподіваюся, це не одна із твоїх ницих витівок?

ВІКТОР: Мамою клянуся! Авжеж, я знаю, що для тебе вона — майже порожнє місце, та все ж можу запевнити, що я до цієї історії не доклав рук!

ТЕО: Що ж, доведеться вийти у місто.

ВІКТОР: Невже Тео справді покаже носа зі своєї нори?! О, я хочу це побачити! Чудова думка, тату! Спробуй отримати відстрочку. А повертаючись, захопи ще кілька коробок. У мене таке враження, що цих не стане. Скільки тут книжок, га? Сотні тисяч, напевно. Якщо до однієї коробки влазить тридцять-сорок книжок, то неважко полічити... Треба замовити вантажівку — дуже велику вантажівку, величезну!

ТЕО: Не хвилюйтесь, Аво, я повернуся швидко.

ВІКТОР: О, я зовсім забув! Якщо вони будуватимуть тут водолікарню, то всюди нароблять дірок. Сподіваюся, вони не натраплять на тіло. Погана вийшла б історія... (Тео мовчки виходить.)

АВА: Яка ж ви нещасна людина, якщо так тішитеся чужому лихові!

ВІКТОР: Тішуся... даремно ви так думаєте, я не тішуся. Просто вперше в житті почуваюсь корисним. Ви ж бачили: тато помітив мене. Він справді дивився на мене! Уперше — атож, уперше за все моє мерзенне життя! Досі я мав відчуття, ніби геть прозорий, аж раптом — тінь зацікавлення моєю персоною! Дивина!

АВА: То було не зацікавлення, а зневага.

ВІКТОР: Хай і так! Для початку й це непогано. Краще хай буде зневага, аніж зовсім нічого. Немає нічого гіршого від байдужості... Стривайте, а чого це раптом ви вирішили судити мене?

АВА: Я вас не суджу.

ВІКТОР: Ні, ви мене судите! Ви уявити не можете, що я пережив! Цей негідник спаскудив мені дитинство. Жодного разу я не бачив у його погляді гордості за мене. А тепер, бач, я йому став потрібний і, певно, більше, ніж ви думаєте. Та ви вже обрали, на чий бік пристати. Кажете собі: «Бідолашний Тео, нещасний старий! Що ж із ним тепер буде — з ним і з його книжками?» А я? Кого цікавило моє майбутнє? Лише одну живу істоту — і та померла!

АВА: Це ви про ту дівчину?

ВІКТОР: Так.

АВА: Чому ви впевнені, що вона мертва?

ВІКТОР: Маю передчуття. Вона ж зняла скло, зазирнула до книжки! Тео влетів сюди, такий розлючений! А наступного дня її вже не було. Її ніхто не бачив, нікому вона не траплялась на очі. Ні на вокзалі, ні деінде.

АВА: За тиждень усього цього не перевезеш...

ВІКТОР: Бачите: вас цікавлять тільки Тео і ці кляті книжки!

АВА (підходить до книжки під склом): Що ж у ній такого надзвичайного і небезпечного?

ВІКТОР: Моя думка видасться вам божевіллям...

АВА: Та кажіть уже!

ВІКТОР: Уявіть книжку з геть порожніми білими сторінками, та щойно ви її розгортаєте — на папері постають слова і речення, які стосуються безпосередньо вас, ви читаєте на цих сторінках про своє життя, однак не лише про минуле — і про майбутнє також, і якщо матимете необережність дочитати її до кінця, то постанете перед лицем власної смерті. І не дивіться на мене так. Я не божевільний. Усе, що я там прочитав, усе, що пам’ятаю, — збулося. Ще до того, як ви постали на порозі, я знав, що побачу вас. Ви — частина моєї історії. Так там написано.

АВА: А яка в мене роль?

ВІКТОР: Та, яку ви граєте зараз.

АВА: Навіть не знаю, чому я це слухаю.

ВІКТОР: Заморочив він вам голову своїми книжками! Та насправді він — збоченець! Це він її вбив! Можливо, вбивав і інших.

АВА: Що ви верзете?!

ВІКТОР: У середні віки його спалили б на вогнищі за спілкування з дияволом. Я не жартую. Мадемуазель, це місто дуже небезпечне, і я радий, що за кілька тижнів від нього нічого не зостанеться.

АВА: А вам не здається, що ви перебільшуєте?

ВІКТОР: Що ж — зніміть скло і зазирніть у книжку. Побачите — перебільшую я чи ні.

АВА: Не буду.

ВІКТОР: Овва, та ви боїтесь!

АВА: Навіщо йому було вбивати ту дівчину?

ВІКТОР: Напевно, у неї також був дар. Вона прочитала ту книжку, і щось її налякало. Тео заскочив її — і вбив!

АВА: Слухайте, Вікторе, не хотілося б вас ображати, та в мене складається враження, що ви проковтнули кілька книжок — і вони справили на вас завелике враження.

ВІКТОР: А я вам кажу, що нічого не вигадую, ніяких книжок я не читав! Та якщо не хочете вірити — воля ваша! Не кажіть потім, що не попереджав. (Іде геть.)

АВА: Вікторе! Вікторе, поверніться! (Підходить до скляної вітрини, хоче зняти її, та очевидячки, вагається. Тоді обертається.) Та вони обидва схиблені! Що ти тут робиш, Аво? Хіба мало інших місць, де можна заробити на хліб? (Чути якийсь шум.) Хто там? Ку-ку! Ну ось, тепер ти потрапила просто до фільму жахів — браво! Все ж варто було не віддавати зброю. Певно, то просто щур. Що ж, братику, янголику любий, що ти зробив би на ­моєму місці? Дай пораду, будь ласка, вона мені страшенно потрібна! (Штовхає стосик книжок і вони падають.) Так, Аво, спокійно. (Підбирає одну із книжок і читає назву.) «Словник думок». Диви, яка знахідка! (Звертається до книжки.) Ну, і чим ти пахнеш? (Принюхується.) Вишнівка? Ні, це не вишня... Ревінь! Пиріг із ревенем! Саме так. Пиріг із ревенем. (Розгортає книжку і починає читати, гортаючи сторінки.) «Ніщо не висихає швидше за сльози». Гм... «Вмирати нецікаво. Спробуй пожити. Це не так смішно і значно довше». Як мило!

ВІКТОР: Це нагадує мені одну дитячу гру.

АВА (підскакує від несподіванки): О, то ви були тут! Господи, але ж ви мене й налякали!

ВІКТОР: Не хотів, даруйте. Часом я розгортав одну з таких книжок навмання, тикав пальцем у якийсь рядок і переконував себе, що цю фразу написано саме для мене, — хай навіть натрапляв на нісенітницю.

АВА: Здається, я теж так робила.

ВІКТОР: Може, зіграймо?

АВА: Чом би й ні?

ВІКТОР (бере книжку): Номер сторінки?

АВА: Ну... припустімо, тридцять сьома!

ВІКТОР: Рядок?

АВА: Хай буде третій.

ВІКТОР: Так, третій... «Всесвіт — це прилад для виготовлення богів». Анрі Берґсон. Отакої...

АВА: Дайте сюди! Сторінка?

ВІКТОР: Шістдесят друга.

АВА: Шістдесят друга... Ось! А рядок?

ВІКТОР: Сорок перший.

АВА: Ще чого! Стільки рахувати? Це не смішно! До того ж, тут немає стільки рядків.

ВІКТОР: Тоді