Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового. Продовження"

Саме принесли каву, і Магда на правах господині налила комісарові спершу.

– Прошу зігрітися, пане Мареку.

– Та дякую, – відповів той. – Мені кава шкодить.

– Давно? – поцікавився Кошовий.

Замість відповіді Віхура мовчки й щедро додав молока, розмішав ложечкою, поки колір напою не став подібним до Магдиної сукні, кинув одну грудочку цукру, зазначивши:

– Багато солодкого мені так само не можна.

– Налагодиться, – бовкнув Клим, не знаючи, як саме слід на таке реагувати.

– Дай Бог, – знову зітхнув комісар, примостився в крісло, сьорбнув, від чого став виглядати зовсім по-домашньому. – Слухаю вас, пані та панове.

Ковтнувши коньяку й затягнувшись сигарою, Клим зиркнув на Магду. Перехопивши його погляд, вона скривила кутик рота в посмішці.

– Так собі розумію, мушу розпочати нашу неформальну зустріч. Точніше, вашу, панове. Якщо, звісно, потрібна передмова.

– Навряд, – кинув комісар. – Чомусь я все зрозумів, коли ви, пані Магдо, попросили мене про таку зустріч на вашій, тобто нейтральній, території. Пана Кошового цікавить Різник із Городоцької.

– Лука Різник, – уточнив Клим. – Отакі збіги трапляються.

– Русин, – зазначив Віхура. – Але перепрошую, пане адвокате, ви дотепер не виявляли особливого бажання захищати своїх.

– Мені байдуже його походження, – мовив Кошовий. – Всяка людина має право на захист. Якщо не винен, то й не має відповідати за чужі гріхи.

– Ось! – Віхура багатозначно підніс пальця до стелі. – Бачите, пані Магдо? Різника затримали позавчора ввечері. До речі, раніше ви цікавилися перебігом цієї історії?

– Ні, – чесно зізнався Клим. – Чув, але не надто переймався.

– Не переймалися жахливими вбивствами? – брови Магди злетіли догори.

Кошовий миттю виправився:

– Тобто чув, звісно, про той кошмар на Городоцькій. Співчував дівчатам, адже, попри спосіб життя, вони не заслуговували на таку смерть. Але мій інтерес не сягав далі цікавості пересічного обивателя. Був щиро втішений, дізнавшись про успіхи поліції. Зловили-таки.

– Отак! – Віхура знову тицьнув пальцем, цього разу – в бік Клима. – Пані Магдо, тепер послухайте, як усе це виглядає. Пан Кошовий не надто зважає на сенсаційні повідомлення про Різника з Городоцької. Жодним чином не реагує на затримання особи, яку поліція підозрює. Наголошую – лише підозрює! До того ж, пане адвокате, ви навряд чи знаєте, як виглядає цей нещасний Лука. Не маєте зеленого поняття про обставини справи. Та вже за дві доби по тому, як того Різника закрили подалі від гріха в одиночну камеру, ви вже стаєте до бою. Готові його захищати.

Смикнулося віко.

– Ще ні, пане Віхуро.

– Тобто?

– Ще не готовий. Хоча намір маю. І саме тому попросив пані Магду звести нас. Бо не хочу кидатися у воду, не знаючи броду. Не прагну мчати в атаку з відкритим забралом, коли замість реального ворога – вітряки. Зрозуміло?

– Пане Кошовий, говоріть якось простіше, – мовив Віхура. – Без оцих ваших порівнянь, не завжди зрозумілих пересічній людині.

– Чого ж, – втрутилася Магда. – Мені, наприклад, усе ясно. Пан Кошовий не розтлумачив раніше, але тепер мені все ясно. Він спершу воліє дізнатися, наскільки провина згаданого тут чоловіка доведена. Бо якщо адвокат від самого початку не має шансів, він так і скаже його рідним. Я права?

Їхні погляди зустрілися. Клим ковтком допив свій коньяк.

– Праві, пані Магдо.

– В такому разі, пане Кошовий, не сушіть собі голову. Провину цього нещасного довести досить просто.

– Вже вдруге чую «нещасний» про того, кого підозрюють у жорстоких убивствах, – зазначила Магда. – Чого я не знаю, панове?

– Чоловік має психічний розлад, – пояснив Віхура. – Про це заборонено повідомляти широко. Принаймні, поки триває слідство.

– Хлопець, – зауважив Клим.

– Тобто? – глянула на нього Магда.

– Лука Різник у свої двадцять років справді серйозно затриманий у розвитку. Зупинився десь на рівні шістнадцятирічного. Коли це з ним сталося, як і чому, мати не може згадати. Його рідний батько втратив роботу, почав сильно пити. Тоді ще не був одружений. Потім ніби взяв себе в руки, оговтався, та й до діла себе знову прилаштував. Ось у цей час і зустрів жінку, яка народила Луку. Вона твердить: поки чоловік пиячив, трохи посунувся розумом. Але в нього то набута вада. Хлопець же від тата її успадкував.

– Усе це вона вам розповіла? – поцікавився Віхура.

– Уляна, його мати, стрибає з п’ятого на десяте. Аби сама сповідалася, я б не дуже й повірив. Є така категорія людей, котрі прагнуть викликати до себе якомога більше жалю. Але словам свого помічника Остапа я вірю. Лука – його родич, горе давно відоме.

Підвівшись, Кошовий знову хлюпнув собі коньяку в келих, та назад не сів, пройшовся кімнатою. Зараз говорив для двох слухачів і глядачів так, ніби Віхура з Магдою одночасно були суддями, присяжними й публікою в судовій залі. Це виглядало адвокатською промовою. Або, принаймні, її репетицією.

– Різники родом із Стрия, – повів далі вже впевненіше. – Спершу Лука ріс звичайним собі хлопчиком. Але згодом відхилення почали проявлятися. Рідний батько, зрозумівши це, не витримав удару. Знову покотився схилом, життя завершив під копитами – п’яний у сутінках пхався з корчми, навперейми їхав селянин фірою, не зміг зупинити коня вчасно. Та все ж покійний був яким-не-яким, але годувальником. Якийсь час Уляна крутилася сама, ледь зводячи кінці з кінцями. Такому синові ще й потрібен особливий нагляд. Уляні радять перебратися з Лукою ближче до Львова. До того ж серед родичів знайшлися добрі люди, котрі допомогли влаштувати хлопцеві прийом у професора Ліщинського на Кульпаркові. Той взявся лікувати Луку, й це якось вдалося. Певний час хлопчина жив нормальним життям, хіба виглядав трошки дивним. Та згодом стався, як кажуть медики, рецидив.

– Шкода, – Магда сказала це щиро. – До речі, я саме шукаю можливості створити благодійну спільноту для допомоги таким хворим. Усіх навряд чи вдасться підтримати, та якщо навіть кілька десятків отримає турботу, вже вважатиму це перемогою.

Віхура знову чхнув, привертаючи до себе увагу товариства.

– Хочу зазначити, пані Магдо, – мені так само жаль хлопця та його матір. Родині не пощастило, і то не їхня провина. Проте, – комісар прокашлявся, – це зовсім не означає, що Лука Різник не може бути отим убивцею з Городоцької, який розпанахав горло чотирьом дівчатам за два тижні.

– Справді, – легко погодився Кошовий. – Жодних гарантій, що це не він. Але, пане комісаре, хлопець має всі шанси стати тим самим зручним кандидатом, довкола яких не ламатимуться списи. Молодий, високий, сильний, несповна розуму, не здатен себе контролювати. Скажіть, Різника визнають осудним?

– Навряд, – після короткої паузи відповів Віхура.

– Хто жертви, пане комісаре? – Клим повернувся до Магди. – Пані Магдо, суспільна думка ніколи не була на боці жінок легкої поведінки. Львів у