Читати книгу - "Голова з площі Пігаль"

так вважаю я, і в мене є однодумці. Тут пишуть, – хазяїн кивнув на газетний аркуш, – що, відрізавши чоловікові голову, дружина думала заплутати сліди й принизити свою жертву після смерті. Нібито він зраджував мадам навіть не з постійною коханкою, а з публічною дівкою. Платив повіям та дуже полюбляв продажну любов. А де в Парижі їх найбільше? Правильно, на Пігаль.

– Усе одно, месьє Анрі, – правив своє Кошовий. – Те, що надруковано в газеті, має знати поліційне слідство. Та аж ніяк не репортери.

– Якщо це надруковано, месьє Кошові – значить, газета щедро платить своїм інформаторам. Насамперед тим, хто служить у префектурі й на набережній Орфевр, – зауважив месьє Анрі тоном знавця. – Нам із вами лишається читати, приймати прочитане за істину, обговорювати, пліткувати. Ще вина чи будете вечеряти?

– Вина, з вашого дозволу. Додайте до загального боргу.

До себе в барліг Кошовий повертався, коли Париж уже огорнула темрява.

Їдучи центру, він зазвичай міг пірнути під землю на станції «Сіте», яка виводила на Палац юстиції й вважалася найзручнішою. Але майже завжди Клим робив гак. Опиняючись в паризькому серці, тягнуло неквапом прогулятися вздовж Сени. Переходив річку будь-яким мостом, далі сунув до Латинського кварталу й вже там спускався на «Сен-Мішель». Хай їхати довше, хай з пересадкою – йому подобалося отак неквапом пересідати з лінії на лінію. Хтось вважатиме Клима диваком, та метро стало для нього, вродженого містянина, одним із паризьких відкриттів, що вразили більше за знамениті Ейфелеву вежу чи Тріумфальну арку.

Кошовий полюбив підземні мандри. Виявляється, саме цього бракувало в двох містах, які він вважав рідними: Києві, де народився й жив до тридцяти років, і Львові, де мовби народився наново, знайшов, утратив і знову знайшов кохання.

Отак, умостившись у вагоні другого класу, він їхав майже до кінця, до Булоні.

Пройти від метро «Порт Майо» три перехрестя, завернути – і ось ми вдома, на Брюнель.

Клим займав тісну мансарду на шостому поверсі будинку, чий вік, напевне, сягав півтоліття. Спадисте прямокутне вікно відчинялося вгору. Лежачи на ліжку, можна бачити над собою небо. Коли – сіре, коли – чисте, коли – хмарне, а найкраще – коли над дахом пропливали хмаринки чудернацьких форм. Кошовий час від часу розважався, рахуючи їх, або прикидаючи подумки, на кого зі знайомих подібні та чи інша.

Дерев’яне ліжко хоч не надто широке, все одно займало собою трохи менше половини кімнатного простору. Його ще вистачило на круглий клишоногий столик, куди Клим прилаштував маленьку гасову плитку, стілець із вигнутою спинкою, який стогнав, коли на нього сідали, і тумбочку: сюди він примостив вмивальний тазик з облупленою збоку емаллю й глек для води.

Вбиральня була на кожному з поверхів, для загального користування мешканців. Лиш Клим, єдиний пожилець мансарди, мусив спускатися задля потреб поверхом нижче. Митися призвичаївся в громадській лазні, облаштованій в сусідньому кварталі, там же працювала цирульня.

Черевики Клим ставив у куток, коли був удома – взував повстяні капці. Замість вішака забив у стіну кілька великих цвяхів, розвішав на них пальто, капелюх, плащ та синій берет. Мав ще піджак, пару штанів і три сорочки, все це раз на тиждень віддавав до пральні в будинку по сусідству. Чистий одяг вішав на спинку стільця, а для книжок змайстрував поличку.

Офіцерські чоботи тримав під ліжком. Там же примостив фанерну валізу, єдине майно апатрида. У ній Кошовий тримав дбайливо загорнуті в мішковину легкі туфлі, змінні шкарпетки на гумках, дбайливо складений військовий однострій.

На дні чемодана, під одностроєм, лежав револьвер системи наган.

У таборі всіх військових, незалежно від рангу й статусу, змусили здати зброю. Свій наган Клим роздобув пізніше, вже коли опинився в Берліні. Паперові гроші на той час уже кілька років ніде нічого не вартували, але Кошовий немов відчував – приховав, як виходили з Кам’янця, три золотих, ще царських червінці. Вантаж неабиякий, та дивом не загубився під час відступу. Не знайшли його й поляки, офіцерська форма не завадила роззброїти, але й від ретельного обшуку вберегла. Тож одну з трьох монет Клим за першої ж нагоди обміняв на револьвер і набої. Дві інших дозволили попервах триматися на плаву, не зануритися в емігрантські злидні відразу.

Ніде нікого не дивувало, що за п’ять повоєнних років на руках у людей досі лишається чимало вогнепального: від пістолетів із револьверами до рушниць та навіть кулеметів. Звісно, особа в статусі апатрида ризикувала, маючи при собі зброю. Але Кошовому й тут пощастило: служба сторожа в нічному кабаре на Монпарнасі дозволяла тримати наган напохваті.

І вже дві доби, як його револьвер вважався легалізованим де-факто, нехай навіть ажанам це не дуже до вподоби.

Зачинившись із середини, Клим скинув пальто, перевзувся. Потім виклав із пакета довгастий багет, спечений зранку, вже не такий м’який та духмяний, й через те дешевший, ніж уранці, коли булочник виймає хліб просто з печі. Додав до багета шматочок козячого сиру, нарешті – пляшку червоного вина, купленого тут же, в Булоні, хоч не найліпшого, але й недорогого.

Завершив вечерю, лишивши вина на третину. Якійсь час дивився на пляшку, думав, жував губами. Нарешті впевнено запхав у горлечко корок, примостив бутлю поруч із тумбою, біля голови ліжка. Прокинувшись серед ночі, простягне руку, візьме й доп’є, повертаючи зниклий сон. Клим робив так часто – контузія нагадувала про себе періодичним безсонням.

Але цю ніч Кошовий провів на диво добре, лише раз перевернувшись набік. Коли почув не сильний, проте наполегливий стукіт у двері, не квапився розплющувати очі. Думав – це уві сні, бо сюди до нього ніколи ніхто не приходив, та й не міг. Але стукали далі, й нарешті Клим зрозумів: хтось таки навідався, стоїть за дверима. Рвучко підвівся, сів, труснув головою. Першою майнула думка: то квартирна хазяйка, нагадує про борг. Відкинув її відразу, адже після портрету в газеті мадам Буайяр якщо не пробачила невеличку заборгованість, то вирішила поки не турбувати з цим такого героїчного месьє.

Кого ж такого впертого чорти принесли з самого ранку…

Натягнувши штани й накинувши сорочку, Клим машинально розправив скуйовджене від сну волосся. Повернув ключ у замку, і вже коли відчиняв, чомусь подумав: а годилося б запитати, хто.

– Ви хто?

– Месьє Кошовий?

Незнайомець вимовив його прізвище старанно й правильно, не на звичний уже Климові французький манер.

– Так, це я. До ваших послуг.

– Кли-мен-тій? – ім’я незнайомець вимовив ще старанніше, по складах.

– З ким маю честь?

– Метр Роше, Александр Роше, – гість торкнувся двома складеними пальцями краєчку свого чорного циліндра. – Дозволите зайти?

– Метр тут означає адвокат,