Читати книгу - "Проблема Спінози"

– Хоч як це дивно, а відповісти тут складно. Інколи мені здається, що сама ідея чи, можливо, атмосфера книжності йому до душі – хоча цілком імовірно, що це лише хизування обкладинками. Він часто походжає школою зі стосом книжок під пахвою – Гауптмана, Гейне, Ніцше, Геґеля, Ґете. Подекуди його позерство майже карикатурне. Це спосіб продемонструвати вищість свого інтелекту, похизуватися, що він надає перевагу книжкам перед дешевою популярністю. Мене нерідко брали сумніви, чи й справді він читає ті книжки. А от зараз я не знаю, що й думати.

– І яка пристрасть до Чемберлена! – зауважив директор. – А він не виявляв ентузіазму ще до чогось?

– У тім-то й річ: завжди тримав свої почуття під контролем, але якось я таки зауважив у нього проблиск цікавості до місцевої прадавньої історії. Кілька разів я водив невеликі групки учнів узяти участь в археологічних розкопках одразу за церквою Св. Олафа – з північного боку. Розенберґ завжди добровільно зголошувався на такі вилазки. Й одного разу – допомігши виявити певні знаряддя кам’яної доби – він був у захваті.

– Дивно, – промовив директор, перебираючи Альфредове досьє. – Він надав нашій школі перевагу перед гімназією, де міг би опанувати класичні мови, а відтак вступити до університету й студіювати літературу чи філософію, адже саме там, здається, й лежать його інтереси. То чому ж він зібрався до політеху?

– Причина, гадаю, фінансова. Його мати померла, коли той був ще малям, а батько в нього хворів на сухоти, тож працював лише спорадично – клерком у банку. Новий учитель малювання, гер Пурвіт, має Альфреда за досить непоганого рисувальника й заохочує до архітекторської кар’єри.

– Тож він тримається осторонь решти, – сказав директор, закриваючи його особову справу, – але все ж здобув перемогу на виборах. І хіба він уже якось не був старостою… кілька років тому?

– Не думаю, що це пов’язано з популярністю. Серед учнів ця посада не в пошані, тож ті, хто має авторитет у класі, зазвичай уникають ставати старостою – через обов’язки, які це накладає, та підготовку, необхідну для випускної промови. Навряд чи однокласники сприймають Розенберґа всерйоз. Я ніколи не бачив його в оточенні гурту чи за жартами над кимось із товаришів – той радше сам стає мішенню для витівок. Він одинак за натурою – блукає собі Ревелем сам самотою з альбомом для замальовок. Тож я б не став аж надто непокоїтись, що він поширить тут свої екстремістські ідеї.

Директор Епштейн підвівся й підійшов до вікна. Знадвору стояли широколисті дерева зі свіжою весняною зеленню, а віддалік виднілися ставні білі будинки із червоними черепичними крівлями.

– А розкажи-но мені ще про цього Чемберлена. Бо сам я цікавлюся іншою літературою. Чи дуже він впливовий у Німеччині?

– Його авторитет швидко зростає – воістину загрозливими темпами. Та книжка вийшла років із десять тому, але її популярність і досі захмарна. Я чув, наче вона розійшлася понад сотнею тисяч примірників.

– Ти читав її?

– Почав було, але мені забракло терпіння, тож решту я просто проглянув. Але багато моїх друзів дочитали до кінця. Ті, хто має історичну підготовку, поділяють мою думку – як і церква й, звісна річ, єврейська преса. Проте багато видатних мужів її хвалять – кайзер Вільгельм, американський президент Теодор Рузвельт. А ще вона отримала схвальні рецензії в провідних закордонних газетах – подекуди навіть захоплені. Чемберлен пише піднесено та вдає, наче апелює до наших шляхетних інстинктів. Хоча насправді, гадаю, стимулює найниціші.

– І чим ти пояснюєш його популярність?

– Він переконливо пише й уміє справити враження на невігласів. На кожній сторінці можна знайти начебто глибокодумні цитати з Тертулліана чи святого Августина – або, скажімо, Платона та якогось індійського містика, що жив у восьмому столітті. Але все це лише позірний наліт ерудиції. Він, власне, просто понасмикував з усіх віків різномастих цитат на догоду своїм упередженим поглядам. Його популярності, поза сумнівом, посприяв нещодавній шлюб із донькою Ваґнера, і багато хто має його за спадкоємця расистських ідей свого покійного тестя.

– То його «коронував» сам Ваґнер?

– Ні, вони ніколи не зустрічалися. Ваґнер помер ще до того, як Чемберлен став упадати за його донькою. А от Козіма[11] дала йому своє благословення.

Директор підлив чаю.

– Що ж, схоже, Чемберленів расизм аж так заполонив нашого юного Розенберґа, що зняти з його очей цю полуду може бути нелегко. Хоча якщо подумати, то який же самотній, дещо недолугий підліток-ізгой не мурчатиме від задоволення, дізнавшись, що він – особливого заводу та з виняткового тіста? Що його предки заснували величні цивілізації? А надто якщо це хлопчик, якого недолюбила мати, чий батько довго був однією ногою в могилі, старший брат хворіє і який…

– Ох, Карле, чую я відгомін і твого оракула, того віденського доктора Фройда, який теж переконливо пише та й собі поринає в античність – і то незмінно з’являючись на поверхні не без смачної цитати, затиснутої між зубів.

– Mea culpa[12]. Визнаю, що його ідеї видаються мені незмірно раціональнішими. Наприклад: ти щойно сказав, що антисемітська писанина Чемберлена розійшлася сотнею тисяч примірників. Скільки читачів, ім’я яким – легіон, відмітають його, як-от ти? І скільки наелектризовані ним, як-от Розенберґ? То чому ж одна й та сама книжка викликає аж такий спектр реакцій? Мабуть, є щось таке в читачеві, що кидається в обійми такої книжки. Його життя, його психологічний склад, його уявлення про себе. Може, глибоко в душі – чи, за словами Фройда, в несвідомому – таїться якась причина, що з неї якийсь читач і закохується в якогось автора.

– Змістовна тема для наступної бесіди за вечерею! Але тим часом мій маленький учень, Розенберґ, підозрюю, не знаходить собі місця он за тими дверима. То що ж нам із ним робити?

– Так, ми відволіклися від теми. Раз обіцяли йому завдання, то треба щось вигадати. Хоча ми, мабуть, хочемо стрибнути вище голови. Бо чи є хоч найменша можливість підібрати завдання, здатне справити належний виховний вплив за ті лічені тижні, які в нас залишаються? Я бачу в ньому стільки озлобленості, стільки ненависті до кожного, крім примарного «істинного арійця»! Гадаю, нам варто відволікти його від чистих ідей на щось матеріальніше – таке, що його можна «потримати в руках».

– Згоден із тобою. Расу ненавидіти легше, ніж конкретного індивіда, – промовив гер Шефер. – У мене ідея. Знаю я одного єврея, до якого йому точно небайдуже. Покличмо його сюди, і я саме із цього й почну.

Прибравши посуд після чаювання, директорова секретарка запросила Альфреда, який знову сів