Читати книгу - "Проблема Спінози"

Повільно натоптавши й запаливши люльку, гер Шефер затягнувся, випустив хмарку диму й почав:

– Розенберґу, ми маємо до вас ще кілька запитань. Я збагнув ваше ставлення до єврейської раси в широкому сенсі, але ж вам, поза сумнівом, траплялися й непогані євреї. Так, мені суто випадково відомо, що в нас із вами один і той самий лікар, гер Апфельбаум. Я чув, наче він допомагав вам з’явитися на світ.

– Так, – відказав Альфред, – він лікує мене все життя.

– І всі ці роки він пробув ще й моїм близьким другом. Скажіть, невже й він теж шкідник і паразит? Ніхто в Ревелі не працює так тяжко. Коли ви були ще дитиною, я бачив на власні очі, як той трудився день і ніч, рятуючи вашу матінку від сухот. А ще мені розповідали, що він плакав на її похороні.

– Доктор Апфельбаум – хороша людина. Він завжди як слід нас лікує. І ми, до речі, завше платимо йому. Так, євреї бувають пристойними, й мені це відомо. Про нього особисто я поганого не скажу – хіба що про його єврейське сім’я. Адже неможливо заперечувати, що всі євреї несуть у собі сім’я ненависної раси і що…

– Ох, і знову це слово, «ненависний», – перебив його директор Епштейн, щосили намагаючись стриматися. – Я, Розенберґу, тільки й чую про ненависть, але щось нічогісінько не чую про любов. Не забувайте, що саме любов є суттю Ісусового повчання. І то не тільки до Господа, а й до ближнього свого як до самого себе. Чи не вбачаєте ви певної суперечності між тим, що вичитали в Чемберлена, й тим, що чуєте щотижня в церкві про християнську любов?

– Я, гер директор, не буваю в церкві щотижня. Я більше туди не ходжу.

– І які ж почуття це викликало б у вашого батька? Або як почувався б ваш Чемберлен?

– Батько казав, що до церкви він ніколи ні ногою. А з прочитаного я дізнався, що як Чемберлен, так і Ваґнер стверджували: церковне вчення частіше ослаблює нас, ніж посилює.

– То ви не любите Господа нашого Ісуса Христа?

Альфред змовкає: йому скрізь увижається пастка. Він-бо ступив на ненадійний ґрунт, адже директор уже згадував про себе як про ревного лютеранина. Найбезпечніше було триматися за Чемберлена, й Альфред силкувався пригадати слова з його книжки:

– Як і Чемберлен, я надзвичайно захоплююся Ісусом: у книжці його названо моральним генієм. Він явив неабияку відвагу й могутність, але, на жаль, Павло перекрутив його повчання на єврейський лад, перетворивши Ісуса на страдника, сумирного чоловічка. У кожній християнській церкві є фреска або вітраж із розп’яттям, але ніде не показано образу могутнього й відважного Ісуса – того, який насмілився кинути виклик аморальним рабинам і самотужки вишпурнув із храму міняйл!

– То Чемберлен вбачає в Ісусі не агнця, а лева?

– Так, – відказав Розенберґ, збадьорившись. – Чемберлен називає трагедією той факт, що Ісус з’явився саме там і тоді, де з’явився. Якби Він проповідував народу германців чи, скажімо, індоарійців, його слова вплинули б зовсім по-іншому.

– Повернімося до мого попереднього запитання, – сказав директор, збагнувши, що звернув на неправильний шлях. – Воно просте: кого ви любите? Хто ваш герой? Ким ви захоплюєтеся більше за будь-кого іншого? Ну, тобто крім цього вашого Чемберлена?

На це в Альфреда не знайшлося готової відповіді. Він надовго замислився, а відтак відповів:

– Ґете.

І директор Епштейн, і гер Шефер трішки випростались у своїх напівкріслах.

– Цікавий вибір, Розенберґу, – мовив перший. – Він суто ваш чи Чемберлен підказав?

– І те, і те. Та й гер Шефер, гадаю, пристав би на нього. На уроках він вихваляв Ґете більше, ніж будь-кого іншого.

Тут Альфред запитально поглянув на вчителя й отримав ствердний кивок.

– Скажіть, а чому саме Ґете? – допитувався директор.

– Бо він – віковічний німецький геній. Найвидатніший із німців. Геніальний поет, науковець, митець і філософ. Його обдарування виявило себе в більшій кількості царин, аніж будь-чиє інше.

– Чудова відповідь, – сказав директор, раптом пожвавішавши. – Тепер, гадаю, в мене є для вас ідеальний передатестаційний проєкт.

І двоє педагогів стали радитися між собою, тихенько перешіптуючись один з одним. Директор Епштейн вийшов із кабінету й незабаром повернувся, несучи товсту книжку. Разом із гером Шефером вони схилилися над нею й кілька хвилин гортали сторінки, пробігаючи очима написане. А відтак директор занотував номери кількох сторінок й обернувся до Альфреда.

– Ось ваш проєкт: вам треба прочитати – і то дуже уважно – дві книжки, чотирнадцяту й шістнадцяту, із праці Ґете «Поезія і правда: з мого життя» й виписати кожен рядок, де він згадує про власного героя – чоловіка на ймення Спіноза, який жив дуже давно. Ви, поза сумнівом, зрадієте такому завданню. Адже це так захопливо – прочитати фрагменти з автобіографії свого кумира. Ґете – той, кого ви любите, а отже, як мені уявляється, вам буде цікаво дізнатися, що він говорив про людину, яку любив сам і якою захоплювався. Адже так?

Альфред сторожко кивнув. Спантеличений тим, що директор у доброму гуморі, він відчув якусь пастку.

– Отож, Розенберґу, – вів далі директор Епштейн, – прояснімо остаточно ваше завдання. Ви маєте прочитати чотирнадцяту й шістнадцяту книжки автобіографії Ґете й виписати звідти кожнісіньке речення, де він згадує про Бенедикта Спінозу. У трьох примірниках – один для вас і по одному для нас. Якщо ми виявимо, що у вашому тексті бракує хоч якоїсь згадки про Спінозу, вам доведеться переписувати все спочатку, аж доки не вийде як слід. Побачимося за два тижні – щоб прочитати ваше письмове завдання й обговорити всі аспекти ознайомлення з першоджерелом. Вам зрозуміло?

І знову кивок.

– Гер директор, дозвольте запитання? Спочатку ви сказали два проєкти. Але я маю провести генеалогічне дослідження, прочитати два розділи, а також виписати в трьох примірниках усе, що стосується Бенедикта Спінози.

– Все правильно, – відповів директор. – І в чому ж ваше запитання?

– Гер директор, завдань виходить три, а не два…

– Розенберґу, – втрутився гер Шефер, – тут і двадцяти завдань мало. Сказати, що директор не відповідає займаній посаді, позаяк він єврей, – це вже достатня підстава для відрахування з будь-якої школи – хоч в Естонії, хоч у Німеччині.

– Так, гер Шефер.

– Ні, заждіть – хлопчина, певно, має рацію. Завдання з Ґете дуже важливе, я волів би, щоб він виконав його з усією ретельністю. – І директор Епштейн обернувся до Альфреда. – Проєкт із генеалогії ми вам пробачаємо. Тож повністю зосередьтеся на словах Ґете. Сьогоднішню зустріч закінчено. Побачимося рівно за два тижні. Тут і о цій же порі. Й не забудьте напередодні здати мені примірники свого письмового завдання.

«Доброго ранку, Ґабріелю!» – гукнув Бенту, зачувши, як брат робить омовіння, готуючись до суботньої служби. Той лише буркнув