Читати книгу - "Пошитий у дурні, Джек Лондон"

надто глибоко і зруйнував кволе ще багаття: порозкидав траву і дрібний хмиз, що вже були зайнялися. Він намагався знову зібрати їх докупи, проте, незважаючи на всі зусилля, не міг опанувати тремтіння і тільки ще більше розкидав вогнище. Гілки одна по одній гасли, обкутуючися густим димом. Здобути вогню не пощастило.

Чоловік якось байдуже подивився навколо і випадково погляд його спинився на собаці, що сидів на снігу по той бік зруйнованого багаття, неспокійно соваючись і переступаючи з одної лапи на другу.

Собака навів його на дику думку. Він пригадав оповідання про чоловіка, якого захопила в дорозі хуга; вбивши вола, той загорнувся в його шкуру і так урятувався. Він уб’є собаку й засуне руки в тепле тіло, щоб вони зігрілися й відійшли. А тоді зможе розпалити багаття. Чоловік покликав собаку до себе. Але в голосі в нього бринів якийсь чудний острах; собака злякався, бо ніколи не чув, щоб чоловік так озивався до нього раніше. Щось тут було не гаразд, і його підозрілива вдача відчула небезпеку,- яку саме, пес не знав, але десь там у нього в мозку виник ляк перед людиною. Собака спустив вуха і ще виразніше почав виявляти неспокій, частіше перебирав лапами та все не йшов на поклик. Тоді чоловік, зіпнувшися рачки, сам поліз до собаки. Незвичайна поза людини ще більше насторожила собаку, і він трохи відсунувся вбік.

Чоловік спинився і сів на снігу, щоб трохи заспокоїтись. Тоді натяг зубами рукавиці й підвівся. Спершу він подивився вниз, аби впевнитись, що він справді стоїть, бо задубілі ноги його не відчували під собою землі. Те, що чоловік стояв, уже трохи розігнало підозру в собаки, а коли той владно гукнув голосом, що нагадував ляск батога, собака виявив свою звичайну слухняність і підійшов ближче. Тільки-но собака опинився коло нього, як чоловік не зміг далі стримувати себе. Він кинувся до собаки й дуже здивувався, коли виявилось, що руками він не може його взяти: руки не згиналися і нічого не відчували. Чоловік забув - вони ж у нього відморожені і заклякають чимдалі більше й більше. Проте все це скоїлося так швидко, що собака не встиг відскочити, і чоловік обхопив його руками. Тоді сів на сніг, тиснучи собаку до себе. Той загарчав, заскавулів і став випручуватися.

Але це було й усе, на що чоловік спромігся: сидіти на снігу й тиснути до себе собаку. Він зрозумів, що вбити його не годен. Ніяк не годен. Безсилими руками він не міг ані витягти, ані встромити ножа, не міг також задушити собаку. Тому чоловік відпустив його, і пес кинувся геть, підібгавши хвоста і не перестаючи гарчати. Футів за сорок собака спинився й цікаво поглянув на чоловіка, нащуливши вуха.

Не відчуваючи п’ястей, чоловік глянув на них і побачив їх на місці. Його вразило, що доводиться очима шукати своїх рук. Він почав вимахувати ними та бити себе об стегна. І хвилин за п’ять так розігнав кров, що навіть перестав тремтіти. Але пальці не відійшли: йому здавалося, що вони висять, наче тягарці, на зап’ястках. Звідки взялося таке відчуття, чоловік не міг збагнути.

В душу йому закрався тупий, гнітючий страх. Той страх швидко переростав у муку, бо чоловік розумів, що йшлося вже не про відморожені пальці чи ноги й руки, які доведеться втратити, а про життя чи смерть, і що надії на порятунок майже не було. Сповнений панічного жаху, він повернувся й побіг по річищу ледве помітною стежкою. Собака подався за ним. Чоловік біг наосліп, без мети, охоплений таким жахом, якого він ще зроду не зазнавав. Однак поволі, застряючи в снігу й спотикаючись, він почав розрізняти оточення: береги річки, примерзлі купи колод, голі осики та небо. Біжучи, він почував себе краще. Він уже не тремтів. Можливо, якщо він бігтиме й далі, ноги йому відійдуть, а може, він навіть доб’ється до табору і до товаришів. Звісно, він стратить кілька пальців на руках і на ногах, і обличчя теж ціле не лишиться; проте хлопці подбають про нього й порятують, коли він добудеться до них. І водночас розум підказував чоловікові, що він ніколи не доб’ється до табору, бо туди задалеко, а мороз чимраз дужче проймає його: ось-ось він закоцюбне і не зможе поворухнутися. Ця думка несміливо зринала в свідомості, але він не зважав на неї. Проте часом вона настирливо рвалася назовні, вимагаючи якихось заходів, хоч він уперто гонив її від себе і силкувався думати про щось інше.

Його вражало, що він може бігти з такими задубілими ногами, не відчуваючи, як вони торкаються землі й несуть його вагу. Тіло ніби саме пливло над землею, не дотикаючись її. Колись він бачив на малюнку крилатого Меркурія і тепер подумав, що, певне, те саме відчував Меркурій, як плив понад землею.

Чоловік вирішив бігти, поки доб’ється до табору, але не врахував одного: що йому не вистачить сили. Кілька разів він спотикався, нарешті заточився і впав. Він силкувався встати, але не зміг. Треба сісти й відпочити, подумав він, а далі вже доведеться йти. Відсапавшись, чоловік начебто вгрівся; йому стало гарно й затишно. Він уже не тремтів, йому навіть здалося, що по грудях та по всьому тілу розливається тепло. А проте, торкнувшися носа та щік, він не відчув їх. Хоч він і біг, щоки не відійшли. Не відійшли також ноги та руки. Тоді йому спало на думку, що тіло, мабуть, замерзає все дужче й дужче. Він проганяв цю думку, хотів забути її, думати про інше. Вона викликала жах, а чоловік не хотів піддаватися жахові. Але не зумів відігнати її, думка настирливо верталася, поки чоловік уявив себе зовсім замерзлим. Це було вже занадто, він схопився і знову шалено побіг стежкою. Потім перейшов був на ступу, одначе свідомість, що він замерзає, змусила його знову побігти.

А собака весь час не відставав. Коли чоловік упав ще раз, пес сів і обгорнув передні лапи хвостом, пильно й сторожко стежачи за хазяїном. Побачивши, що собаці тепло й безпечно, чоловік розлютився і почав клясти пса, аж нарешті той опустив винувато вуха. Цього разу чоловік швидше почав тремтіти. Мороз перемагав його. Холод підкрадався до тіла з усіх боків. Чоловік змусив себе підвестися, але не пробіг і ста кроків, як спіткнувся й простягся на весь зріст у снігу. То був останній напад жаху. Відсапавшись і заспокоївшись,