Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

візка я помітив, що стояв якраз поруч скелета. Я страшенно злякався, спіткнувся і впав, зваливши скелет. Тьху, лиха година! Яка пилюка! Скелет розвалився. Тільки в голові у нього ще світилася зелена лампочка. Отак обдурюють людей, подумав я. Це ж лампочка горить! Навпомацки пішов я далі, від лампочки до лампочки, пильнуючи, щоб на мене не наїхав візок. Я й не помітив, як підійшов до примари і заплутався в її довгому білому вбранні.

— Клятий привид! — вигукнув я. — Тут усе з картону.

Саме проїздив візок із двома дівчатками.

— Воно живе, воно ворушиться! — запхикали вони і, гучно схлипуючи, знову зникли в пітьмі.

Я почвалав далі. Натрапив також на пальці мертвяка. Сміх та й годі! Просто зі стелі звисали вірьовки. Мабуть, усі ці страхи — чистісіньке ошуканство. Але я ніяк не міг виблукати надвір. Раптом мені спало на думку: вскочу у якийсь візок, коли він проїздитиме повз мене, і так виберуся з цієї дурної «дороги привидів». Біля скелета візки їхали повільніше, і я вирішив стрибати там. Після довгих пошуків я нарешті знайшов скелет і став чекати.

У першому візку для мене не було місця. В ньому цілувались юнак і дівчина.

— Гу-гу! Ви попали в пекло! — крикнув я, щоб настрахати їх. Але це анітрохи не стурбувало ту пару. З наступним візком пощастило більше. Мої очі призвичаїлися до темряви, тож навіть у присмерку я побачив, що у візку сиділа одна жінка.

Коли я стрибнув у візок, то хотів сказати: «Добрий день! Вибачте, будь ласка, я заблукав на цій «дорозі привидів». Але не встиг навіть слова мовити. Жінка зчинила такий галас, якого я ще ніколи в житті не чув. Раптом вона затихла і повалилася на мене. Я мало знову не випав із візка. Жінка була непритомна.

Коли далі дорогою траплялися нові страхіття, мені вже не було страшно. Закривавлена рука на столі і ноги повішеного, які звисали із стелі, зовсім не злякали мене.

— Все це картон, все підробка, — сердито приказував я.

Аж ось нарешті ми виїхали з пітьми. Спершу мене засліпило світло. Потім я помітив Петера і Бруно. Вони приголомшено витріщилися на мене. Кілька дівчисьок, що стояли поруч них, заверещали, побачивши мене. Моя сусідка важко дихала і плакала в хустинку. Я глянув на себе і побачив, що весь аж сірий від пилюки. З плеча у мене звисав чималий шмат білого покривала примари. Тільки тепер я помітив, що тримаю картонну руку скелета. Блискавкою зіскочив я з візка і кинувся навтіки. Лише встиг гукнути Бруно й Петерові:

— Тікаймо!

Хлопці побігли за мною, і ми сховалися в парку.

— А де Ервін? — перевівши подих, запитав я.

— Він вискочив із намету та як дремене! Лише крикнув: «Альфонса вхопила примара!» — і зник.

Налякані словами Ервіна, хлопці збиралися покликати поліцію, аж тут і я з'явився.

— Що, натерпівся? — запитав Бруно і показав на підроблену кістку, яку я все ще тримав у руці.

— Та було, — буркнув я і шпурнув геть картонну руку і покривало примари. Петер і Бруно стали благати мене, щоб я ще розповів про свої пригоди на «дорозі привидів», але я тільки сказав:

— Ви ж бачили, хто боягуз? Коли почалося найстрашніше, Ервін утік.

Вдома тато запитав:

— Ну, як воно було, Альфі?

— Ох! — зітхнув я. — Страшенна нудьга. Ти б тільки розсердився, коли б пішов.

— Принеси з льоху вугілля, — обізвалася мама. Мені не хотілось. Відверто кажучи, я боюсь ходити увечері до льоху. Тож я відмовлявся, аж поки тато пішов зі мною. Там, у льоху, стільки павутиння, певно, є й пацюки. І хто його знає, що там ще ховається.

Як я вдавав п'яного

Це було на день народження Бруно. Нас, своїх друзів, він запросив прийти після уроків на каву. Ми були самі в помешканні. Батьки Бруно працювали. Його мама приготувала для нас пісочний торт і повний кавник кави. Все було смачне.

Попоївши, ми стали гратися. Спочатку в індіанців. Бруно обрали вождем, бо це ж його день народження. Завжди він був простим індіанцем і звався Косий Вуж, а сьогодні ми його назвали Соколиним Оком. Я став чаклуном і одержав ім'я Мудрий Вугор. Люлька миру, що її мені як чаклунові доводилося весь час палити, не подобалась мені. Люльку Бруно взяв у свого батька, і була вона, звісно, без тютюну. Але й без тютюну мені стало погано від неї (виросту і то ніколи не торкнуся до люльки).

Потім ми гралися в піратів. Це теж надзвичайно цікаво. Канапа стала піратським кораблем, а килим — кораблем, на який напали пірати. Бруно, знову ж таки через свій день народження, був капітаном. На жаль, під час битви відламалася ніжка у канапі, і нам довелося припинити гру. Та Бруно знайшов вихід. Він узяв кілька книжок із батькової шафи і підклав їх замість відламаної ніжки. Канапа знову стояла міцно.

Ми не знали, в що грати далі.

— Придумав, — обізвався я. — Вгадайте, у що ще можна зіграти?

— В пожежників, — випалив Бруно.

Я тільки посміхнувся.

— В лікаря і хворих.

— В піжмурки.

— В залізницю.

— В прикордонників.

Ні, ніхто не вгадав.

— Пограємося в ресторан. Ми святкуємо день народження Бруно. Потім будемо наче п'яні.

Всі відразу погодилися. Ми переодяглись. Я був дідусем Бруно і тому одержав капелюх і рукавиці.

Ервін став офіціантом, а ми всі — гостями за