Читати книгу - "Золотий Ра, Іван Іванович Білик"

— Я того не робитиму! — заявив він. — Бо тоді Амфіон стане моїм кревником. Хай це зробить чийсь раб.

Присилувати не зміг би нікого навіть старійшина, хоч він був першим серед них.

— Не можна прилучати до того ні раба, ні стороннього, — сказав він. — Це діло наше, й ми мусимо зробити його тихо й без свідків.

— Тоді хай Амфіон! — сказав другий за віком, а Лабдин батько визвірився на нього, як на скаженого пса.

— Де таке чувано! — закричав він. — Проти когось іншого я ж не заперечую, але щоб я сам?..

Старійшина роду мовив:

— Для рідного то справді страшний гріх, але якщо візьметься хтось інший, то, коли його потім не вб'є той клятий лапіф Еетіон, Амфіон візьме ще більший гріх на душу, якщо не схоче сам правити кревний борг. Святий закон пращурів, Бакхіади...

— Отже, найняти раба?

— Не годиться — зайвий свідок. Про це довідається ввесь Пелопоннес.

— А ми того раба можемо потім убити або продати заїжджим торгівцям! — похопивсь Амфіон.

Це вже було схоже на добру думку, але після тривалого мовчання старійшина сказав:

— Бакхіади уславилися розумом і честю на всю Елладу. Ми повинні й надалі шанувати своє добре ім'я. А що буде, коли раб зоп'яну бовкне про те дитинча? Ми навіки затавруємо себе ганьбою!

— Отже, треба шукати добре! — підтакнув Амфіон. Усі Бакхіади погодилися на цю думку, але непросто виявилося знайти підхожого раба: раб мав добровільно згодитись на те діло. Вони знали рабів своїх і рабів кожного свого родича, але підхожого начебто ні в кого з них не було. До того ж невільник мусив не злякатися й Еетіона. Бакхіади до глупої ночі перебирали імена та якості своїх «тіл», згадували й проданих чи навіть померлих, та потрібного не знаходили. Так зрештою й розійшлись.

Але справа не терпіла зволікання. Треба було покінчити з нею тепер, поки в дитяти не відпав пупик, бо пізніше могло виникнути безліч усіляких непередбачених складнощів і перепон. Та й гріх за малу дитину легше спокутувати.

Наступного вечора старійшина знову зібрав свій рід.

— Для родича гріх справді дуже великий, — повторив він свої вчорашні слова. — Але іншому нікому з нас не можна, бо тоді Бакхіади стануть один одному кревниками й поступово виріжуть один одного до ноги: переведуться й без оракула...

— Що ж ти надумав? — перебив його Амфіон. Старійшина довго дивився на Лабдиного батька, аж поки той пополотнів і прижовк.

— Крім тебе нікому, — сказав нарешті старійшина. Бакхіади приглушено загули, Амфіон же сидів і тупо дивився в мозаїчну підлогу.

— Твій батько та мій дід були братами вперше, а ти до мене як до чужого... Я теж Бакхіад! — Амфіон був зараз напідпитку, але ніхто йому не дорікав за це, й найменше від усіх — старійшина роду.

— Очиститися можна від будь-якого гріха, — лагідно мовив він до Амфіона.

— Можна, та не дуже, — буркнув Амфіон. — Котромусь богові догодиш, а про котрогось і забудеш. А тоді?

— Гекатомба!

Це сказав другий за віком Бакхіад, і всі з надією глянули на Амфіона та старійшину.

— Це візьме на себе ввесь наш рід, — заявив старійшина. — Ти можеш не давати навіть жодного свого бика. — Він говорив про гекатомбу, бо то було справді нелегке діло — принести в жертву небожителям відразу сто биків, навіть коли ти найбагатша в Корінфі людина.

— Городяни через ту гекатомбу ще швидше про все здогадаються, — понуро пробубонів Амфіон.

Старійшина його заспокоїв.

— На рідного ніхто й не подумає, — сказав він. — Аполлон до нас прихильний, інакше в двох оракулах не попереджав би нас. Значить, він хоче нашого втручання.

Останні слова старійшини мовби внесли до світлиці тишу й мир, мовби все вже лишилося позаду й можна відпочити на цих зручних беотійських крабатах. Бракувало тільки рабів, щоб поналивали вина в ритони. Але господар дому не підпускав до світлиці жодного раба, доводилося самим наливати вино з чорнолакового кратера.

Раненько-вранці десятеро Бакхіадів на чолі з Амфіоном вийшли Полудневою брамою з міста й подалися полем до Скель. Ячмені вже налились білим золотом, а пшениця ще й не нахиляла колосків — щетинилась остюками просто в небо. Іншим разом Бакхіади здалеку вгадували б свої ниви й розмовляли про наступний урожай, але сьогодні вони були мовчазні й похмурі, бо йшли на зовсім інші жнива. Міські й сільські хлібороби та раби впізнавали корінфських евпатридів, спирались на мотики й зачудовано дивилися вслід, а потім перегукувались через дві й три ниви:

— Невже це вони йдуть до Скель?

— Багатий Амфіон іде в гості до вбогого Еетіона.

— Ну й меткий же цей лапіф! Просватав найбагатшу корінфянку!

— Хоча й криву...

— А може, це в неї народилася дитина?

— Оце, видно, так і є. Лабда вже відколи при надії!

Хтось гукнув навздогін, але не надто голосно, щоб, бува, не почули можновладні мужі:

— Нівроку новому Бакхіадові!

Проте Амфіон усе-таки почув — його вухо сьогодні було гарячково вигострене: він ішов брати на душу тяжкий гріх, який чи й пощастить коли замолити. Його сили підтримувало тільки відчуття того, що він переступає божий закон в ім'я всього роду.