Читати книгу - "Золотий Ра, Іван Іванович Білик"
- Жанр: Сучасна проза
- Автор: Іван Іванович Білик
Вільний переказ «Історії» першого давньогрецького історика Геродота.
Найперші в світі царі й найперші невільники. Жерці, тирани та вожді, іменовані демагогами. Володарі Сонця Ра, Аполлон і Мітра. Насамони та їхня війна з Богом Вітрів. Собакоподібні мурахи, що стерегли золото пустелі. Казково багатий лідієць Крез і найщасливіша в світі людина. Кіфаред, якого врятував дельфін. Невірогідна історія Куруша: його вигодувала собака, а занапастила Томіріс. Життєпис молодого воя Зопіра, котрий щоб здобути Вавілон обкарнав собі ніс і вуха. Скіфський царевич Анахарсіс, визнаний Сьомим Мудрецем Світу, мілетянин Гістіей, спартанець Леонід, а також Геродот Галікарнаський, прозваний Батьком історії, який перший описав усі ці та багато інших подій.
Роман відзначено Національною премією ім. Тараса Шевченка (1991).
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
ЗОЛОТИЙ РА
Найперші в світі царі й найперші невільники.
Жерці, тирани та вожді, іменовані демагогами.
Володарі Сонця Ра, Аполлон і Мітра.
Насамони та їхня війна з Богом Вітрів.
Собакоподібні мурахи, що стерегли золото пустелі.
Казково багатий лідієць Крез і найщасливіша в світі людина.
Кіфаред, якого врятував дельфін.
Невірогідна історія Куруша: його вигодувала собака, а занапастила Томіріс.
Життєпис молодого воя Зопіра, котрий щоб здобути Вавілон обкарнав собі ніс і вуха.
Скіфський царевич Анахарсіс, визнаний Сьомим Мудрецем Світу,
мілетяин Гістіей, спартанець Леонід, а також Геродот Галікарнаський,
прозваний Батьком історії, який перший описав усі ці та багато інших подій.
СИН ЛІКА ГАЛІКАРНАСЬКОГО
Вперше я познайомився з ним дуже давно, ще хлопчиком, а коли за другим знайомством нагадав йому про це, він тільки розвів руками й покрутив головою — мовляв, нічого дивного в тому нема.
— Людина з віком дуже змінюється, — проказав він, мовби вибачаючись, і придивився до мене пильніше.
Однак таке побіжне знайомство анітрохи його не бентежить. Коли мій великий київський будинок огортає ніч, він заходить до моєї робочої кімнати й умощується в старому кріслі. Взимку і влітку на гостеві та сама пофарбована сепією хламида, перекинута полою через ліве плече, а розтоптані черевики взуті на босу ногу. Тільки в холод чи в нестерпну спеку він прикриває голову кюне — шкіряною шапкою. Давня звичка. Якось я сказав, що тепер не носять шапок із собачої шкіри, але він пустив мої слова повз вуха. Тільки згодом наче між іншим зауважив:
— У кожного часу свої закони й свої смаки. Коли він приходив і мовчки вмощувався в кріслі, мені завжди хотілося побажати йому доброго дня, бо ж не скажеш гостеві доброї ночі, а вечір уже давним-давно минув. Та згодом я звик до такої його манери. Кожен може поводитися так, як здається йому найприроднішим. Я теж мовчки клацав на машинці або писав від руки, намагаючись не дивитися на гостя. Це вже вивірений прийом.
Гість обережно зводиться й підходить до мого столу, з цікавістю стежачи за стрибучими важельками літер і нескінченною мережкою з-під кулькової ручки. Я немовби тільки тепер помічаю його — ефект безвідмовний! — і втішаюсь мимовільним збентеженням у його темнокарих очах, облямованих дрібними й більшими зморшками. Це одна з небагатьох моїх переваг. Я повільно проводжу долонею по пластмасових клавішах і озиваюся:
— Дуже зручна штука.
— Та вже ж...
Я розвиваю тему далі:
— Якби такі машинки були й у ваш час!
Але він уже порипує розтоптаними черевиками на своє місце й озивається з крісла:
— Софокл не мав трьох пальців на правій руці. Мені стає соромно за своє вихваляння сучасною технікою.
— Гомер взагалі був сліпий, — кажу я, вирішивши бути зовсім безжальним до себе. Ще й стукаю себе пальцем по голові: — Ось що найважливіше!
Але він усміхається й прикладає руку між грудьми й животом:
— Це важливіше.
Мені кортить сказати, що в нього застарілі знання, бо людина мислить не діафрагмою й не серцем, як ото вважали в давнину, а мозком. Але я мовчу. Ще зовсім не доведено суто механічну роль серця, та й гість мій навряд чи мав на гадці саме це. І все-таки якась мстива думочка не дає мені заспокоїтись. Я б зараз ляпнув нею об стіл, тільки роль гостинного господаря втримує мене від цього кроку. А ще бентежить незручна звичка стародавніх еллінів звертатись один до одного на «ти». Я колись був звернувся до нього на «ви» — й одержав нагінку. Він сказав тоді:
— То чисте варварство — вдавати, ніби розмовляєш з двома людьми, коли перед тобою одна-єдина людина. Мені розповідав про це твій співвітчизник Темн. «Двоїться в очах» лиш у кельтів та скіфів. То лукавство і взагалі казна-що.
Я міг би заперечити, що його теж не обминув цей гріх, принаймні в «Історії» скільки завгодно доказів. Але він, певно, здогадавсь про мої думки, бо раптом хитро завсміхався:
— Лукавіших од нас, еллінів, світ не знав, але та лукавість була наслідком нашої слабості. Зате коли ми розмовляли з однією людиною, то називали її на «ти».
— Як же я мушу звертатися до Батька історії? Те «Батько історії» його втішило, й він уже спокійно проказав:
— Називай мене просто Геродотом.
Тепер уже я закидаю йому:
— Ти до нас несправедливий, ми теж дечого досягли, хоча ти й називаєш нас усіх варварами. Згоден чи ні?
— Та згоден, згоден! — сміється Геродот. — Мені подобається цей трон з м'якими підлокітниками й спинкою. Ми колись не робили таких.
Він і тут не сказав «не вміли», а «не робили». Я знову намагаюся заперечити йому:
— Високість людини полягає не в тому, щоб зневажати все чуже.
— Це ти спеціально для мене вигадав?
— Це слова Горького, — відповідаю я.
— Не чув про такого. Я зроду важко запам'ятовую варварські імена.
— Це видно на кожній сторінці твоєї «Історії». Його вдруге майже втішили мої слова — він зовсім не сприйняв їх за дрібну помсту з мого боку.
— Свою «Історію» я писав для читання на Олімпійських іграх. Що смішніше й безглуздіше звучали варварські імена, то дужче реготав демос у театрі. А коли демос розбирала нудьга, він вив і ляскав у долоні. Я мусив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Золотий Ра, Іван Іванович Білик», після закриття браузера.