Читати книгу - "Жінка його мрії, Олесь Ульяненко"

здивувати Лада. Потім наче хтось осмикнув за плече. Він відмітив про себе, слідкуючи за строгими і водночас привабливими рисами її обличчя, що у неї немає тієї набутої, награної вульгарної аристократичності, притаманної чи привласненої, ні, таки притаманної, цій породі. Вона уміючи викидала на вітер гроші. Вона робила це неприховано відразливо і водночас із заворожливими рухами зміюки. Саме це лізло густими, не без запаху, кавалками у голову. Він зараз усе це майже реально відчув, доторкнувся до чогось слизького і холодного, з порожньою дірою вгаслих дитячих спогадів наприкінці. Звуки, що парилися темними пластами в далеких кутках пам’яті, піднімалися й оживали, заповнюючи слух надокучливим і одноманітним, але нахабно впевненим шепотом, пробиралися вушними раковинами, спалахуючи білими зірками люті та немочі. Бути безсильним невідомо перед чим страхало його не менше, ніж захворіти на сифіліс чи СНІД. Від безсилля перед невідомим робилося ніяково і соромно, наче тебе підловили на чомусь стидному. І так разом зі звуками, у ритм тонів та напівтонів, мелодії, що звучала повсюди, до нього почало підбиратися відчуття недовершеності. Потім очі Лади. На витесаному, наче з одного суцільного шматка плоті, поритому червоними прищами, з шаром тональної пудри обличчі. Її очі існували окремо, без світла зсередини. Самі по собі. Ще одне: її не можна було порівняти з чистими очима дитини, залитими холодцем страху. Головне, вирішив отак несподівано, що вони, її очі, ніколи не будуть старими. Плоть навколо їх провалиться, зіжмакається, наче дешева гума, а вони світитимуть двома зірками. Ось так, не інакше. Втома у цих очах висихала швидше за жіночі сльози. Вона сіла, перекинувши ногу, на гладкі перила, прогнула звично спину.

Пішов сніг. У фіолетовому стовпі дворів висіли шматки вати і повільно сідали на гостроверхі черепичні дахи. Місто вибухнуло малиновим, взялося зверху ледь жовтуватим ореолом, ще за хвилину простір просяк іржавим, обвішавшись низками гірлянд. Руде повітря, синій сніг, розлита криво маслянка ріки. Він потягнув вперед голову, сам подався, аж тріснула хребтина там, якраз між лопатками, сапонув ніздрями вологе, трохи просмерділе тваринячим потом повітря. Образливе було те, що нічого особливого він у тому не бачив, усупереч Ладі. Це її навіть не збуджувало, це навіть не екзальтація, а чистої води пристрасть, дика і гаряча, майже тобі африканська, з дешевих порнографічних фільмів про чорних чоловіків та жінок. Ця думка, що випливала на хитку поверхню, більше зараз нагадувала відшліфований шматок білого мармуру, що шубовсне і піде на дно, видалася йому дитячою і безпосередньою, і найприкріше, йому захотілося закурити, повернутися до плавленого золота коньяку і сигари й опинитися у неї між ногами. Нічого більше. Він далеко позаду лишив складнощі. Нарешті він отримав очікуване. Нарешті вона стягнула через голову светра: зовсім болісне хропіння коней, гучне і шумне, і холодний сніг за вікнами, і її мокра спина, рівна і невимовно приваблива, красиві плечі, затягнуті у чорну спортивну майку фірми "Адідас". Її потилиця, підсвічена малиновим, як сироп у дитячій склянці, китайським ліхтариком. Чиста, по-хлоп’ячому міцна шия і потилиця, з кучериком пушку в жолобку. Пучок палаючого волосся. Йому чомусь здалося, що бачить востаннє Ладу такою, яку він свого часу зустрів. Зовсім ясно він визначив, що хтось невидимий управляє його нинішніми почуттями. Принаймні зранку було не так, і він зранку чудово сам собі давав раду. Вона повернулася і подивилася прямо у його очі крізь цей задушливий морок, вона глянула, висипавши кварц очей у його полохливі, наче у наркомана, зіниці. Цей погляд він пам’ятатиме протягом всіх днів, років, і так, думалося, буде до кінця. Без всілякого вибору. Але воно вийшло якось дуже хижо і не знаходило собі місця, наче банальний шматок бруду. Потім він скривився. Змор-шки павутиною вкрили його кругле обличчя з гострим підборіддям. А сам він відразу постарів на добрих два десятки років. Усе зводилося до чогось невизначеного, а наразі непотрібного, саме йому непотрібного. Все те, що оберталося навколо них, не вибухало з якоюсь надновою силою, а робилося гумовим, зводилося до такого мізерного, що годі розгледіти. І він лякався назвати це своїм іменем, він заплутався серед імен, котрі час від часу переставляв у залежності, яке сьогодні на табло календарне число. Хоча, можливо, його відчуття зупинилося на пів-дорозі до бажаного і водночас забороненого. Коліна у нього підкошувалися. З усього, що йому вдалося відчути, він з дитячою несподіванкою зрозумів, що саме почуття смерті десь на межі солодкого переляку, за-хоплення, хобі, десь воно так близько стояло до цього, що наразі нічого суттєвого не відкрилося. І його не приваблювала її шерехата, персикова шкіра, зараз вся підсвічена з боку річки. Проте виходило десь так: ти стоїш перед чиїмось трупом і не знаєш, що сказати, відчуваючи себе найдурнішою істотою у світі. Відтоді, як він нею оволодів, вона перестала існувати у його уяві як жінка, котру можна оберігати чи ще щось там.

Він відчув, що почуває себе легко і нічим не зобов’язаний. Напевне, так треба завжди відчувати себе, коли отримуєш від жінки справжній подарунок, а не якусь цяцьку-бряцкалку.

– Ти справді так думаєш? - обережно запитав, вірніше, кинув у тиху заводь її жіночих думок.

– Напевне. Ти наполовину звірина. Принаймні я тобі хотіла це сказати. І якщо тобі вистачило розуму вискочити з однієї халепи, то чому ти заліз у іншу? А якщо заліз, то чому ти не можеш дати собі в тому ради?

– Ти про що? - він дивився їй в спину і подумки перебирав сказане, що цього саме він і не очікував.

– Холодно, - сказала вона.

– Назад перебіжчиків не пускають, - видавив він з пафосом, аж засмикалася щока.

– Ти про це? - Лада зовсім по-дитячому пирснула в кулак.

Несподівано зробилося все байдужим: лапаті ліхтарі, фиркання коней. Безкінечна тиша розходилася колами. Вони стояли одне проти одного, обнюхуючись, наче коні. Почали одягатися, повільно, як світ, що крутився перед ними уламками кришталю.

– Знаєш, у мене інші проблеми, - сказала вона, і це звучало банально, як на базарній площі, коли перекупка розповідає своїй товарці про місячні.

– Наш вік... - розуміюче потягнув він, але і цього разу помилився, тому за краще вирішив надалі мовчати.

– Ми по-різному... - Лада закусила довгий вказівний палець, - долаємо перешкоди. Головне, знати, що цей світ... - вона покрутила