Читати книгу - "Жінка його мрії, Олесь Ульяненко"

він ловив широко роздутими ніздрями запах. Вітер подув з ріки, що чавунною почварою виповзала з-за мосту, і на воду не потрапляло світло, лише від недалекого мегаполіса били прожектори, і тому гирлище, розірване пляжами, котило німо й уперто, зі смертельною нахабністю. Вітер приніс запах сечі, терпкий, застарілий - напевне десь недалеко, зразу під ребрами мосту стояли баржа або генделик. Лада була зараз вродливою, як ніколи. Вона курила сигарету за сигаретою, і він гадав, що на цьому все закінчиться. Це вже не новина, в цьому немає ніякої таємниці, вирішив він, кинув "Орбіт" до рота, роздавив язиком, відчуваючи задоволення і втому від дня, що йшов на спад. Легко паморочило голову, і йому було добре. Не знати чому він став думати про наступний день. Він знав, нічим не дивуючись, лише дратуючись, як вона ткнеться йому під пахву носом, потягне гучно його запах, наче витягуючи з нього чоловічу силу, потім відкинеться на спину і закурить. Світ білим скрипучим світлом вибухатиме у широких вікнах, чорними беззвучними кулями пропікатимуть порцеляновий день птахи. Зі смутним відчуттям тривоги він констатував, що у нього таки лишилася фантазія, рудиментні, хвостаті, злі гноми, що розгризають свідомість. Головне, не пустити їх, не пускати близько, і він оберігався від них. Чистоплюй - можливо. Гедоніст - теж можливо, але на рахунок цього дуже тяжко визначитися, бо інакше він би не вагався і не боявся деяких речей, що дійсно приносять насолоду. А зараз вони йшли довгим коридором, подібним на довгу коричневу трубу, підсвічену ліхтарями, стилізованими під смолоскипи. Спочатку він роззирався, але нічого особливого не знаходив. Окрім втоми, він нічого не відчував. Лада йшла попереду. Пряма спина, хода, вправна і легка, видавала в ній неабияку норовливу, чистої крові сучку. Він навіть смакував, подумки повторюючи "сучка, сучка, сучка", подібним способом виживаючи пустоту, що глухим бубном гула всередині, здавалося, у самих нутрощах. Йому було відомо достобіса способів, як боротися з порожнечею: вправи для дихання, тести, фантазії, звісно, як і потрібно, щонайпримітивніші, здебільше пов’язані з їдлом і сексом. Хоча від усього, що стосувалося фантазії і віри, він намагався триматися подалі, наче забобонний, що боїться розмовляти з невдахою колегою. Бо інакше його кришталеве царство в одну ніч гепнеться під ноги, і не просто під ноги, а якомусь курвиську. Потім вони пройшли вулицю, швидше завулок, поплетений зміїстими тінями, і цей прохід між домами враз виявився велетенським проваллям між стінами, щільними і безкінечними стінами; аж там наприкінці він побачив метушливу пляму світла: то ліхтар, зелений, у паперовому оздобленні, ганяв пляму на білому п’ятачку площі, занесеної снігом. Коли вони підійшли, то це виглядало прозаїчно. Далі лежала пустота ріки, від якої мимоволі зводило щелепи. Туга, непередбачувана, навалилася, посилила чи то втому, чи то ще щось, у чому він не міг собі зізнатися, але якби й хотів, то назвав би це словом "ініціація", на більше у нього не стало б розуму, бо саме це слово нічого йому не говорило. Тому він не загадував собі непотрібних загадок.

– Скоро, милий, - пролетів її льодяний голос у нього над вухом, і йому захотілося сигари, коньяку.

І скоро вони підійшли. Його втому нічим було розбуркати, притому, що він зупинився і дивився на білий будиночок, що нагадував великий різдвяний пиріг, а швидше стайню. Найвірогідніше, вирішив він, саме це і повинно було бути стайнею. Морок дійсно згущався до якогось зеленого. Зараз йому робилося прикро і захотілося повернутися у теплу затишну кімнату, з високими анфіладами, з чорними воронами на снігу, навіть снігуронька у синіх колготках, з кирпатим обличчям петеушниці викликала в ньому тихе, нездійснене тепло. Лада йшла зараз у пітьмі. Вся її фігура була темна, наче вирізана з чорного ебонітового дерева, тільки одна голова освічувалася банькатим ліхтарем, котрий бив з вишки, від мертвої води. Зараз у порожнечі думок, мертвої втоми, без насолоди він починав чітко розуміти, що щось або хтось ставить його перед вибором чи, може, сам він вибудував цю систему: холодну і непорушну, і вона вертить ним, як піщиною, у потоці галогенного світла. Зовсім вірогідно, але точно: він стояв, як і багато років тому, намагаючись приєднатися до цього строкатого і блискучого світу. І тоді він вирішив: так, ми чи вони програли, зараз світ буде рухатися так швидко, як синій вогонь білим папером, і нікому буде думати і говорити, хто вчинив так чи інакше, як завжди, цінуватимуть тих, хто мчить цією поверхнею, і сама потреба віри чи релігії, морального чи аморального одійде. Треба вирішити перед тим, як стати на цю блискучу поверхню. Але тут його звело: все ж таки проблема вибору лишається. І зараз у темряві, дивлячись на ебонітового дерева фігурку Лади, він розумів, що ніяк не може керувати цим щось. Потім, пізніше, коли чорна тінь упала і Лада, вся біла, зі стрункими ногами, мідними воланами волосся, вийшла і стала проти стайні, втягнувши ніздрями, грудьми встояне на тваринячому теплі повітря навколо стайні, він щось зрозумів, але втома солодко поповзла жилами, і він заспокоївся. Рівне малинове світло текло під ноги, а Лада йшла похитуючись, граючи стегнами, з прямою спиною, тільки на дерев’яних поручнях загорожі під вітром рипіли різнокольорові гумові кульки. Він важко вдихав її запах, її випари, що перемішувалися з тваринячими, сіном і ще чимось. Він ступав за нею малиновим снігом, слід у слід. Ліворуч розтопленим і захололим свинцем лежала ріка, тільки жовті каверни ліхтарних вогнів видавали рух хвиль. Та ось нарешті вони увійшли в стайню. На них упало тепло, терпке і глухе, немов усе навколишнє відсунулося на неймовірну відстань. Відразу у нього завертілися думки зовсім у протилежному напрямку, ну, сказати щось про прекрасний вечір, про те, як чудово їм сьогодні було; але от кінець думки повис обірваним нервом, і він спрагло намагався доторкнутися до нього кінчиком язика. Пізніше він чітко, дивлячись на масляну від світла ліхтарів воду, знав, що треба було заговорити у теплій первісній тепліні, і це банальне слово - прощай - гризонуло його за маківку черепа, і тому, паралізований наполовину тими відчуттями, що посунули на нього з усіх щілин, він пішов за нею.

Жеребець англійської скакової, з білою плямою на лобі, бив стрункими ногами тирсу, закидав виточену голову, з розкосими сливовими, темними, як ніч, очима. Круп ледве подригував, а під шкірою пробігали хвилями м’язи. Він точно усвідомлював, чого і чим хотіла його