Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

— То це в пам'ять про неї ви…

— Звісно!

Він скоса зиркнув на мене, погляд був насмішкуватий, майже зухвалий і явно спростовував його слова.

— Ви глузуєте з мене!

— Ну, не гнівайтесь! Давненько вже я не їхав з дівчиною. Дивіться, от уже ви майже і приїхали.

Ян зменшив швидкість, в'їжджаючи до Фовемберга, потім загальмував і спинився перед ґанком Сонячних Дзиґарів. Я стрибнула слідом за ним на землю.

— Ну, дякую вам за прогулянку, — сказала. — І за переклад. Шкода, що я не зустріну вас наступного четверга!

Залізши в кузов, він подав мені велосипед.

— А ви хотіли б щочетверга їздити на моєму ваговозі й вчити латинь?

— Ви смієтеся! Та чому б вам і справді коли-небудь не відвідати нас? Я певна, що ви подружилися б з моїм братом.

— Цілком можливо, і я був би дуже радий! Та чи не розгнівається капітан Ле Марруа, коли побачить, як шофер привозить вас до Сонячних Дзиґарів?

Мені здалося, хлопець жадібно вдивляється в моє обличчя, так наче побоюється, що слідом за моїми привітними словами він ось-ось почує грізний голос мого діда, побачить його сердите обличчя.

— Я ніколи ще не бачила, щоб капітан Ле Марруа гнівався! — промовила я гордовито.

— Ну що ж, гаразд. Тоді я прийду найближчого четверга.

Він дружньо махнув рукою, вже стоячи на приступці автомашини і дивлячись, як я відходжу все далі й далі тінистою берестовою алеєю. Потім я почула здалеку гуркіт навантаженої машини, що спускалася з гори. І ось уже до мого слуху долинув знайомий скрегіт Гійомової пилки, апетитний запах супу з-за дверей кухні — і зненацька я знову повернулася до дійсності…

Гадаю, мало хто з дівчат мого віку не піддався б Яновим чарам…

Цілий місяць, чи може й півтора, спогад про поїздку з ним у кабіні автомашини часто вривався в мої сни і мрії. Потім Ян подружився з Гійомом, і ми всі звикли до того, що він просто, як додому, заходить до нашої кухні, навіть не постукавши в двері. Скоро ми навіть перейшли з ним на «ти». І мало-помалу глибоке, добре, дружнє почуття взяло гору в мені, і спокій, рівновага знову вселилися в моє серце. Ян посів своє місце в моєму щасливому царстві-володарстві поруч з Капітаном і моїм братом.

Він, здається, теж був щасливий, знайшовши в мені ніби молодшу сестричку, і коли всміхався до мене трохи лукавою і ледь-ледь зверхньою усмішкою, я не бачила в його очах нічого, крім теплої братерської приязні. Ніколи він не усміхався так до Інгвільд. Він називав її пестливим норвезьким іменем «Інже», — не знаю, де він почув його, адже за нормами французької граматики ім'я дівчини треба було б вимовляти як «Інге», з наголосом на останньому складі.

Дівчина, здавалося, була зворушена, і він завжди вживав це ласкаве звертання, розмовляючи з нею, так само, як Гійом завжди звертався до мене, називаючи пестливо-скорочено: Фан. Та щоб я колись відчувала від того гіркоту, — ні, хвалити бога! — я не дуже сумувала через отого чарівного, але насмішкуватого принца!

Насмішкуватого і водночас примхливого, та ще й як!..

Бо Ян не прийшов до Сонячних Дзиґарів наступного четверга, після нашої першої зустрічі, як обіцяв. А я ж цілісінький тиждень чекала! Так само нетерпляче малою дитиною я ще за місяць ждала дня свого народження.

Звісно, я розповіла про свою пригоду Капітанові й Гійомові. Дідуся дуже потішила ця історія і моя розповідь про лекцію з латині, зате Гійом, здалося мені, поставився до неї досить легковажно.

— Справді,— сказав він, не припиняючи роботи й розмірено вгризаючись стамескою в дерево, — я вже якось бачив цього хлопця на автомашині… їй-богу, не розумію, що за радість займатися латиною між двома ходками з борошном…

І все-таки він розумів усе. Даремно я цілий тиждень робила над собою героїчні зусилля, щоб нічого не говорити, не згадувати жодним словом свого дивного знайомця, Гійом раз у раз незлобиво підсміювався з мене:

— Ну, як, ти все ще думаєш про свого коханого?

Та коли настав четвер і Ян не прийшов, Гійом і слова не зронив. Він любив часом дражнити мене, але ніколи не міг би завдати справжньої прикрості…

То була перша химерна вихватка Яна. Ми так і не дізналися, чому він не прийшов тоді на. побачення. І згодом він ніколи не пояснював своїх вчинків, але тепер я розумію, що тільки інстинктивний страх та соромливість утримали його в той день од візиту до Сонячних Дзиґарів.

Через тиждень, наступного четверга, я вже й не ждала його. І все-таки він прийшов. Постукав у шибку, просто, ніби давній знайомий, якось тихо, крадькома, наче сподівався, що його й так почують.

Гійом кудись пішов, Капітан був у своїй кімнаті. Я саме домивала кахляну підлогу на кухні. Постукуючи дерев'яними сабо, зі щіткою в руках, розчервонівшись од роботи, я відчинила двері. Ян оглянув мене з голови до ніг. Я й собі не дуже схвально позирала на його сумнівної чистоти чоботи.

— Не заходьте! Почекайте хвилинку.

Побігла до буфета, схопила зо три газети й шпурнула їх на підлогу, йому під ноги.

— Тепер можете увійти.

— Наступного разу я принесу свої газети! — пообіцяв він.

Хлопець ступав обережно, мов канатоходець. Зненацька спинився, — його увагу привернула одна сторінка з «Голосу Півночі». В газеті біля його ніг виднів заголовок великими літерами.

— «Команда „триколірних“ з Ліля розгромила „бульдогів“ Примор'я»… — голосно прочитав Ян. — Ех, ех! Я бачу, в цьому домі люблять справжню літературу!

— Ніхто в світі не вміє так розмовляти латинською мовою, як Вергілій