Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

Це мій дідусь, з'явившись на порозі кімнати, відповів замість мене на Янову репліку. Ян рвучко обернувся.

— Даруйте, Капітане, — мовив нерішуче після короткої паузи. І, розвівши руками, щоб краще показати, в якому він зараз безпорадному становищі, сміючись од щирого серця, додав з такою невимушеністю, що я була вражена:

— Ну як я можу підійти й привітати вас? Фанні загнала мене на цей газетний острівець, заборонивши навіть ворухнутися!

Дідусь прибрав покірливого вигляду:

— Фанні миє кухню раз на три місяці. І тоді — це священнодійство.

Я вдоволено переводила погляд з одного на другого й думала: ці двоє напевно знайдуть спільну мову — або я нічого не розумію в людях!

А Ян тим часом уже заволодів моєю ганчіркою і, зігнувшись, почав відступати задки до плити і, відходячи, витирав свої сліди на кахлях підлоги.

— Ну от! Чи ви тепер задоволені, сувора господине? Отак, насмішкувато й невимушено, Ян уперше переступив поріг нашого дому.

А проте з того самого дня — зовсім проти своєї волі, я певна цього, — він порушив спокій нашого життя.

Я мов бачу, як він стоїть, спершись ліктем на виступ каміна, поставивши ногу на решітку, як це часто робив Гійом. Я мала звичку дражнити брата, показуючи на олов'яний джбан для вина, що стояв на високому виступі каміна.

— Ти вже не ростеш, бідолашний старигане! Твоя голова ніколи не досягне цього джбана з вином.

А от довгий худорлявий Ян легко діставав до джбана. Тінь його рухалася, заламувалась, розпливалася, відбиваючись на стіні. А з другого боку я бачила Капітанову сиву круглу голову, — притулившись до спинки широкого м'якого фотеля, він дивився на височенного хлопця й казав:

— Даруйте, пане Оффланж, але ж ми нічого не знаємо про вас, окрім того, що вам вельми до смаку латинська мова й борошно…

Чи відчув тоді мій дідусь глибину цих простих слів? Гадаю, ні. Тільки Ян міг зрозуміти їхню слушність. Чи не торкнулися вони, ті слова, попри всю їхню банальність, незагоєних ран його серця, його драми?

Сьогодні я запитую себе про це, дивуючись, як ця Капітанова фраза, так необдумано кинута в ту першу зустріч, не відштовхнула від нас Яна, не змусила його ще дужче замкнутися, приховуючи свою таємницю…

Я знову ніби бачу просторе — одинадцять на сім метрів — приміщення, де була Гійомова майстерня, — її грубі кам'яні стіни, вимощену кахлями підлогу, сволок з грубезних колод, розділений у поздовжній своїй частині на дві арки, — такі склепіння можна побачити в маленьких сільських церквах романської доби. Але в ній було щось і від марокканського стилю. А до того ж по боках каміна ще оті важкі дубові, обтягнуті широкими довгими червоними ременями фотелі — витвори мого брата. Над каміном Гійом приладнав кілька морських прапорців, на канапі розстелив хутряне укривало. І коли, за браком місця, сюди перетягнули й поставили в кутку наше стареньке фортепіано, що давно б мало відслужити свій вік, — це вельми гармонійно доповнило Гійомові володіння.

Вже кінчався вересень, і вечорами Гійом розпалював у каміні вогонь. Тоді верстат, дошки, інструменти на полицях і позолочені полум'ям стружки на підлозі немовби оживали. Кахляні плити підлоги відливали міддю. І на гарних, ще не фарбованих меблях, нових і біленьких, як голе немовля, теж починало химерно жевріти, мінитися яскравими відблисками полум'я…

Повернувшись з колежу і перемивши посуд, я частенько заходила до Гійомової майстерні. Нерідко заставала там і Яна. Обидва хлопці в тих середньовічних мурах скидалися на будівничих якогось старовинного собору. Вони майже не розмовляли між собою. Ян звичайно сидів на краєчку верстата, загадковий, поважний, і мовчки стежив, як працює Гійом. А той, здавалося, зовсім не помічав приятеля. Видно, своєю дружбою вони тішилися мовчки, без зайвих слів, суворі й заглиблені у свої думки.

Іноді я заставала Яна на кухні біля Капітана, і з окремих слів, які долинали до мене, догадувалась, що між ними точилася розмова про минулі століття, про стародавніх інків, про їхні мертві міста, неприступні й чудові, про скарби, поховані на дні моря, про останнє відкриття біблійних манускриптів в Єрусалимській пустелі.

Ми зовсім мало знали про минуле Яна. Але інколи він так дивно поводився, що ми просто не наважувались його розпитувати. Якось він розповів сухо й удавано байдуже:

— Мати моя живе в Бове. Я у неї одинак. У батька був невеликий млин. Батько помер, і млином поки що керує старий майстер, — чекає, поки я зможу взяти діло в свої руки. Ось чому я проходжу практику в Аллангемі, у пана Марудо.

— Як шофер на ваговозі? — здивовано спитав Дідусь.

— Не тільки, я займаюсь усім потроху. Навіть рахівництвом! — відповів Ян, і мені здалося, що в голосі його прохопилася злість.

Він мешкав у флігелі мукомельні, де містилися склади. Пан Марудо розпорядився, щоб для нього там. обладнали кімнату. Харчувався Ян здебільшого в одного із службовців, котрий жив у тому ж будинку.

Та як би там не було, Ян частенько забігав до нас по ділу й без діла. Він почував, що тут його приймають щиро, як свою людину, як четвертого члена сім'ї Сонячних Дзиґарів. Він швидко перейняв наші роками усталені звички. Увечері я поглядом питала Яна, чи ставити для нього тарілку на стіл. Він мовчки кивав головою або заперечливо похитував білявим чубом, і ми ніколи не питали, чому. Ян був неговіркий. Йому подобалося бувати у нас просто так. Сьогодні я вже знаю напевно, — і мені від того радісно й трохи сумно водночас, — йому, такому самотньому, було добре в наших Сонячних Дзиґарях.

Іноді Ян піднімав кришку старого фортепіано. Сідав на дерев'яну табуретку і пальцями стиха голубив клавіші, немов зосереджуючись. Потому схиляв над фортепіано широкі плечі, на мить застигав у задумі й починав грати. Часом він грав бурхливо й пристрасно, а часом у грі бриніла якась невгамовна туга. Він погано читав ноти, а проте мав хист вносити гармонію в будь-яку мелодію. Капітан не раз