Читати книгу - "Смерть — діло самотнє"

ХІРОХІТО СХОДИТЬ НА ТРОН

Сьогодні пополудні новий двадцятисемирічний монарх…

Я перейшов до другої клітки й поглянув на дно. На мене враз наринули спогади шкільних літ з тодішніми страхами.

БОМБАРДУВАННЯ АДДІС-АБЕБИ

Муссоліні тріумфує. Хайле Селасіє заявляє протест…

Я заплющив очі й відвернувся від того пропащого року. То ось коли тут перестало шурхотіти пір'ячко й замовк пташиний спів! Я знову став біля ліжка та висхлого тіла на ньому. І раптом почув, що говорю:

— А ви слухали колись по радіо недільну ранкову передачу «Година канарок із Скелястих гір»?..

— Там ще грав органчик і десятки канарок співали йому в лад! — підхопила стара з таким захватом, що її тіло враз молодо стрепенулось, а голова підвелася. Очі її зблискували, наче скалки скла. — «Коли весна приходить в гори»!

— І «Красуню Сью», і «Голубі небеса», — докинув я.

— Ой, які ж то були чудові пташки, правда?

— Чудові. — Мені тоді було дев'ять років, і я сушив собі голову над тим, як ті бісові птахи могли так злагоджено співати під музику. — Я колись сказав своїй мамі, що, мабуть, їм у клітки ставлять ноти.

— Ви, я бачу, чутливий хлопчик. — Голова старої знесилено впала на подушку, і вона заплющила очі. — Тепер так уже не роблять.

Та й ніколи не робили, подумав я.

— Але, — прошепотіла вона, — насправді ви ж прийшли не через канарок.

— Ні, — признався я. — Я щодо старого чоловіка, що наймає у вас кімнату…

— Він помер.

І перш ніж я встиг здобутися на слово, вона спокійно заговорила далі:

— Я від учорашнього ранку не чула, щоб він порався внизу на кухні. І ввечері було тихо, от я й здогадалася. А коли ви відчинили надвірні двері, я вже знала, що то хтось несе мені погану звістку.

— Пробачте.

— Нема за що. Я й не бачила його ніколи, окрім як на різдво. Мене доглядає одна жінка з сусіднього дому, двічі на день приходить перекласти на ліжку, приносить попоїсти. То він одійшов, еге? Ви його добре знали? А коли буде похорон? Отам на комоді п'ятдесят центів. Купіть йому від мене букетик квітів.

Ніяких грошей на комоді не було. Не було й самого комода. Та я вдав, ніби він є, і поклав до кишені уявні п'ятдесят центів.

— Ви приходьте через півроку, — прошепотіла стара. — На той час я одужаю. І знову триматиму канарок на продаж, і… Ви весь час дивитесь на двері. Вам треба йти?

— Так, мем, — винувато відповів я. — І ще я хотів сказати… надвірні двері у вас не замкнені.

— Е, та що тут кому взяти в такої старої руїни, як я? — Вона востаннє підвела голову. Очі її зблиснули. На обличчі відбився біль, що точив її десь усередині й тепер вихопився назовні. — Ніхто вже ніколи не зайде в цей дім і не підніметься цими сходами! — вигукнула вона.

Голос її затих, мов радіохвиля з-за гір. Вона приплющила повіки, помалу згасаючи.

О боже, подумав я, вона таки хоче, щоб хтось прийшов до неї і зробив їй цю страхітливу послугу!

Ні, тільки не я!

Очі старої широко розплющились. Невже я сказав це вголос?

— Ні, — мовила вона, пильно заглядаючи мені в обличчя. — Ви не він.

— Хто «він»?

— Той, що стоїть у мене за дверима. Щоночі. — Вона зітхнула. — Але ніколи не заходить до кімнати. Чому він не заходить?

І нараз спинилася, наче годинник. Вона ще дихала, але видимо чекала, щоб я пішов.

Я озирнувся через плече.

Вітер здійняв у дверях куряву, і мені здалося, ніби там якась тінь, ніби хтось стоїть і жде. Оте щось чи хтось, що приходить щоночі й чигає в коридорі.

Я рушив до виходу.

— До побачення.

Ані звуку.

Мені слід би залишитися з нею, разом пити чай, снідати, обідати. Та хіба допоможеш усім, хто цього потребує, по всіх усюдах і в усі часи?

Я почекав біля дверей.

До побачення.

Чи то вона простогнала ці слова у своєму старечому сні? Я знав лише те, що її подих виштовхнув мене з кімнати.

Спускаючись униз, я згадав, що так і не спитав ім'я старого, який потонув у лев'ячій клітці, маючи в кишенях по жмені незужитого на жодному святі конфетті з трамвайних квитків.

Я знайшов його помешкання. Але це нічого мені не дало.

Його імені там не буде, так само як немає його самого.

Усе добре при своєму початку. Але так рідко в історії людей, чи малих містечок, чи великих міст і кінець буває добрий.

З часом усе помалу занепадає. Запливає жиром. Розлазиться. Розпадається зв'язок часів. Скисає молоко. Серед нічної мряки дроти на високих стовпах приносять погані вісті. Вода в каналі береться брудним шумовинням. Кресало не викрешує вогню. Жінки більш не гріють.

Зненацька кінчається літо.

Глибоко в кістки заповзає зима.

Отоді настає час стіни.

Йдеться про стіну в убогій кімнатчині, яку щораз стрясають, проїжджаючи мимо, важкі трамвайні вагони, і ти стенаєшся, наче в нічному кошмарі, на своєму холодному залізному ліжку в напівпідвалі аж ніяк не королівського будинку, де давно вже немає канарок і з-над вхідних дверей повідпадали цифри номера, а перекручена табличка з назвою вулиці на розі показує не на північ, а на схід, так що коли б хтось надумав тебе розшукувати, то пішов би без вороття в