Читати книгу - "В океані"

class="book">— Батько мій часто розповідав, матроси, — продовжував мічман, — що дружба чайки з моряком з давніх часів повелася, коли ще не знали теперішніх карт і приладів. Піде, скажімо, поморський карбас рибу ловити куди-небудь до Нової Землі, а туди споконвіку, ще коли Барєнцове море Студеним називалося, ходили помори. І захопить бувало його в океані шторм або все навкруги туманом затягне — невідомо, де берег. Ось тут чайка й приходить на допомогу: з якого боку помахає крилом, з того, значить, і суша. Моряк чайку годує, і вона йому віддячує добром.

— Ну а там, товаришу мічман, в океані, мабуть, ніякі чайки не допоможуть, — сказав Мосін, погладжуючи голі плечі.

Він сів на широку тумбу кнехта, за спиною Щербакова. Підморгнув у бік молодого матроса, який під час розповіді Агєєва навіть рота розкрив від уважності.

— Витягнуть док на буксирах в Атлантичний океан, а там як трусоне його штормом, порве кінці й понесе невідомо куди. — Мосін зробив страшні очі. — Свого ж ходу й управління ми не маємо! Чув я: коли тягли американці док на Філіппіни, чи що, їх так закрутило, лише жувальна гумка зосталася.

— З американцями це трапитися могло, — сухо сказав Агєєв.

Він погасив люльку, поклав руку на плече Щербакову, що тривожно насторожився, і суворо глянув на Мосіна.

— Навіщо хлопця дражниш? Ти, я бачу, страшенний цькувальник… Думаєте, товаришу матрос, якщо пройшли ви п'ять разів із Талліиа в Кронштадт — так уже бувалий моряк, можете забивати баки новакові? А от самі на кнехт сіли — допустили порушення морської культури.

Він не зводив з Мосіна ясних, ледь примружених очей, доки той, щось пробурмотівши, не підвівся знехотя з кнехта.

— Так, товариші, — помовчавши, продовжував боцман — Похід буде не з легких. Тільки вже тут від нас самих залежить. Добре підготуємо буксирне хазяйство— ніяким свіжуном його не порве.

Він сунув люльку в кишеню.

— Ромашкін, через п'ять хвилин кінчати перекур. Наляжте як слід, щоб закінчити розноску якір-ланцюгів до спуску прапора.

— Єсть закінчити розноску якір-ланцюгів до спуску прапора! — весело вигукнув Ромашкін.

Сергій Микитович попрямував до баржі. Ромашкін потягнувся. Підійшов до Мосіна, що похмуро й відчужено дивився вдалину.

— Ви, Мосін, чого похмурий такий? Погладив вас проти шерсті головний боцман. Та хіба ж не по заслузі?..

— По заслузі! — Мосін сплюнув з обуренням. — І пожартувати, значить, не можна? — Він повернувся до Ромашкіна.

— З кнехта мене зігнав, як маленького осоромив перед усіма!

— І правильно зігнав — головний боцман морської сірості не терпить! — швидко, переконливо сказав поривчастий Ромашюін. — Ех, хлопче, проти якої людини костричишся!

— А яка така особлива людина?

— Яка така людина? — Ромашкін дивився з поблажливим співчуттям. — Люльку його бачив?

— Не сліпий!

— Помітив — мундштучок на ній якийсь дивний, ніби мохнатий, з усіх боків зарубками вкритий?

Мосін мовчав, одвернувшись.

— То, може, ти й про «Туман» нічого не чув? — казав далі Ромашкін. — Служив товариш мічман на північноморському тральщику «Туман»: на тому кораблі, який прийняв бій з трьома фашистськими есмінцями, прапора перед ними не спустив. І коли не стало «Тумана», поклявся наш головний боцман не пити й не курити, доки не знищить власними руками шістдесят фашистів — утроє більше, ніж загинуло його бойових друзів на «Тумані».

Ромашкін говорив захоплено, і все більше матросів боцманської команди збиралося навколо нього.

— Пішов Сергій Микитович у сопки, в морську піхоту, знаменитим розвідником став. Розумом, руською матроською хитрістю ворогів заганяв у могилу. І як прикінчить фашиста — робить зарубку на люльці, яку йому геройський друг з «Тумана» подарував. Рівно шістдесят зарубок на мундштуку люльки цієї — і перевіряти нетреба.

— Та невже!? — вигукнув вражений Щербаков.

— От тобі й невже! Проте не в цьому головна суть. А суть у тому, що, тільки-но закінчилася війна, боцман Агєєв знову на кораблі повернувся, рапорт на надстрокову подав і, бачиш, служить, як мідний казанок. А ви, Мосін, — «яка така людина»! Така він людина, що море більше від життя любить, хоче зробити з нас справжніх військових моряків.

Ромашкін затягнувся востаннє, кинув недокурок в обріз.

— Віком ще молодий, а, бачите, вже мічман. Недарма всі його знають і поважають на флоті.

Він глянув на годинника.

— Ану, по місцях стояти, до розноски якір-ланцюгів приготуватися!

Матроси розбіглися по палубі, шикувалися в дві шеренги біля якірних ланцюгів…

— Здавай вахту, — піднявшись на місток «Прончищева», сказав Фролов Жукову. — Ну, як у тебе там? Не подавала вона позивних?

Але Жуков промовчав, може, не розчув: схилившись над сигнальними книгами, він саме перекидав через голову ремінець, щоб передати бінокль Фролову…

Адже зовсім недавно, переходячи з «Ревучого» на док, розлучився з нею, як з рідною, тому що твердо обіцяв демобілізуватися, піти з кораблів. А потім смертельно занудьгував, зрозумів — обіцяв нездійсненне, не може він розлучитися з морем. Знову кинувся до Клави — сказати все, як є — і ніколи не забуде, якою лютою злобою налилися кохані очі. «Коли так — кінчено у нас все з тобою!» сказала вона, мов одрізала — відчужено й грубо.

Навіть сам собі боявся Жуков признатись, які поганії, які безнадійно погані стали раптом його відносини з Клавою. А в глибині душі жевріла надія — якщо все ж настоїть на своєму, поставить її перед фактом — може, налагодиться життя. Адже кінець кінцем тільки його кохає ця незрозуміла Клава! І коли чесно запропонувати їй тепер же оформитися в загсі…

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
БУДИНОК У ПЕРЕУЛКУ

Ресторан «Балтика» у цей порівняно ранній вечірній час був ще далеко не заповнений.

Ще пустувала висока позолочена вишка для оркестру, біля якої закружляють пізніше танцюючії пари, в'яло похитуючись, обходячи шумні столики. Тепер, замість