Читати книгу - "На уходах"

Тепер почали засипати яму землею, поки не висипали високої могили, на якій поставили дерев’яний хрест. Громада стала розходитися. Рідні залишилися ще, оплакувати вбитих, поки їх силою не забрали. Тараса взяв за руку Кіндрат Муха:

— Годі, дитино, живий живе гадає. Твій батько гарний був чоловік і з славою схилив голову, його добре ім’я і його слава перейшли на тебе. Маєш чим повеличатися, що ти Партиченко. А коли так далі вести себе будеш, як дотепер, то й твоєму батькові любо буде з того світу на тебе дивитись; ти ще славнішим станеш.

В таборі горіли вогнища, стомленим людям роздавали теплу страву.

На цьому місці простояли уходники ще два дні. Треба було відпочити і все до ладу привести. Всі визволені бранці були теж уходники, вони теж вибралися в степ і тепер радо приєдналися до канівців. Тепер табір збільшився.

Журавель не заспокоївся перемогою. Він не переставав розсилати кінні виїзди в степ. Ще багато коней наловили на аркани і зловили кілька татарських недобитків, що блукали по степу. Але тих Журавель не велів убивати, а привести до табору. Тут треба було робочих рук.

— Хай шельми відслужать нам за те, що накоїли лиха, — говорив Журавель, — і хліба-солі ми їм не пожаліємо.

Так само пощадили того першого татарина, що його впіймали хлопці. Він розповів уходникам, що в Криму біда, що люди часто з голоду умирають, бо в них хліба мало, а вони живляться бараниною та конятиною. А як настане засуха, то коні і вівці гинуть. На господарство татари мало звертають увагу, а тільки в них роботи, що коні та вівці пасти. Він називався Мустафа і знав добре кушнірство. Крім того, він був веселий і до праці охочий.

Заявив, що хоче з уходниками залишитися, бо йому тутешнє життя більш подобається. Просив, щоб дати йому українську одежу, і охоче вчився української мови в старого Ониська. Старий почав йому говорити про християнську віру.

За той час, як обоз стояв, рідні полеглих приходили щодня на могилу покійників молитися.

За ті два дні Тарас дуже змінився. Він споважнів, начеб йому десять літ віку прибуло. Розмовляв мало, прислухався до старших, та коли сам говорив, то так мудро, що всі дивувались його розумові.

По двох днях вирушили в дальшу дорогу. Спершу хотіли йти на те місце, де минулого року працювали, та потім вирішили інакше.

— Ми там поселимось, де буде найліпше, а те, що торік засіяли, можна буде і так зібрати уходницьким способом та привезти, — сказав Кіндрат Муха. — Тут, у степу, панів немає, межі нікому не переоремо, нікому кривди не буде.

А що ми перші в це місце прийдемо, то й наше щастя; так скрізь водиться.

На кожному місці, де ночували, обмірковували, чи недобре було б тут поселитися. Частенько переходили річки — більшу або меншу, та це не було тяжко, бо лід ще не пустив.

Звертаючи на схід сонця, натрапили на ріку Інгулець, що до Дніпра вливається, а до того Інгульця вливається з правого боку ріка Висунь. Вони, не знаючи про це, мандрували поміж тими ріками, аж поки не прийшли до кінця Висуня. Це місце всім дуже сподобалося. Від татарщини і сходу розливався Інгулець, від заходу — Висунь. Далі на захід простягались узгір’я, порослі великим лісом. Хіба що це місце між обома ріками здавалось їм занизьким. Коли б так розіллялась вода, то було б їм недобре, хоч правий берег ріки був високий.

Роздивившись добре, вони вирішили, що треба б перевезтися на правий берег Висуня і там оселитися. Крім того, недалеко від того місця ріс ліс і не важко було б звозити дерево.

— Кращого місця не знайдемо, — говорив Кіндрат Муха, — воно буде нашою вимріяною землею. Земля тут добра, родюча, звіра в лісі буде доволі, добре місце для бджіл.

Он там близько ріки стане село, тут буде наше поле, між ріками будуть наші левади і пасовисько для худоби.

Наступного дня перебралися цілим обозом на другий бік.

Тут усі гуртом помолились, а Кіндрат покропив місце свяченою водою. Зараз поставили вози в чотирикутник і окопали їх землею, залишаючи у двох місцях прохід — від півдня і заходу.

Місце видалось затишне, бо узгір’я заслоняло його від північного вітру. Люди порозходилися зараз по лісу. Було тут грубого дерева для будівель доволі, познаходили дупла, повні меду. Інші ходили до ріки по рибу, якої тут було дуже багато. Лід став уже колотися, крига пливла з водою.

Кіндрат Муха у всьому порядкував, поділив уходників на гуртки, кожному призначав певну роботу. Люди звозили дерево на хати й інші будівлі. Старий ходив по площі з мотузом, хлопці носили за ним коли. Розділяв землю на рівні частини під садиби і межу значив колами. Кожний пай був рівний. Посередині, поміж садибами, залишив великий майдан.

Тут мала стати церква, а згодом і школа. Коли уходники почали шукати когось із старших людей, щоб котромусь з них віддати під хату певну площу, то такий старий сердився:

— Нема вибраного, всі ми рівні, однакові хати будуть, а котра кому дістанеться, то побачимо потім, це визначить жереб, а не моя воля. Ніхто сам собі не буде хати ставити, а всі гуртом, за порядком поставимо. На це ми згодились іще в Каневі, і я від того не відступлюся.

Для покрівель косили на другому боці ріки очерет та звозили сюди. В березі ріки знайшли потрібну глину для мащення хат і ліплення печей.

Як лише