Читати книгу - "Тюрма"

— Ну й даремно!

— Адже я хотів спершу побачитися з тобою.

— Пізно вже.

— Ти не зміг би заїхати потім до мене?

— Боюсь, що не в силі буду вести машину.

— Ти пив?

— Як завжди!

— Тобі не здається. — що в таку хвилину…

— Саме в таку хвилину й корисно.

— Тоді я сам заїду до тебе.

— Сюди?

— Нам потрібно поговорити.

— Потрібно?

— Для нас усіх.

— Особливо для тебе, звичайно.

— Я буду за годину. Намагайся зберегти самовладання й гідність.

— У тебе їх вистачить на обох.

Ніякого почуття в голосі у зятя. Жодного слова про Адрієну, яку зараз, певно, патрають у Інституті судової експертизи, чи про долю Мур-мур.

— Слухаю вас, голубчики… Після того, що ви чули, мені нема вам чого сказати… Я приїхав додому перевдягтися, щоб потім їхати на обід з друзями… Розраховував застати дружину. Та біля дверей на мене чекав інспектор поліції…

— Отже, це він сповістив вас про новину? Тут?

— Ні… Він хотів з'ясувати, чи є в мене пістолет… Я відповів ствердно… Почав шукати в шухляді, та не знайшов. Годі молодик одвіз мене до свого шефа…

— До комісара Руманя?

— Так, до нього.

— Скільки часу тривав допит?

— Близько години…

— Ваше перше почуття, коли вас повідомили, що ваша дружина убила свою сестру?

— Я був приголомшений. Нічого не розумів…

— Вони добре ставилися одна до одної?

— Як і водиться між сестрами…

— Гадаєте, це вбивство на грунті ревнощів?

— Коли вбивають з ревнощів, мусить бути третя особа.

— Ви маєте рацію.

— Отже, ви усвідомлюєте, що означає подібне припущення?

Запала мовчанка.

— Якщо ця людина й існує, я її не знаю.

Дехто багатозначно перезирнувся.

— Але ж у вас порожні склянки…

Ален налив собі і передав пляшку одному з фоторепортерів.

— Налий друзям, голубчику.

— Ви допомагали своїй дружині в роботі?

— Я не читав її статей.

— Чому? Вам було це не цікаво?

— Навпаки! Я просто хотів, щоб вона почувала себе вільною і писала все, що у неї на душі.

— Вона ніколи не виявляла бажання писати для журналу «Ти»?

— Про це вона мені не говорила.

— Ви жили дружно?

— Так.

— Гадаєте, злочин був навмисний?

— Я про це знаю не більше, ніж ви… Ще є запитання?.. Можливо, завтра я отямлюсь і стану нормальною людиною… А тепер у мене в голові суцільна каша. До того ж я чекаю на зятя, а він не прагне з вами зустрітися.

— Він служить у Французькому банку?

— Так. Це людина впливова, і ваші головні редактори, певна річ, порадять вам поставитись до нього стримано.

— Але ж ви самі не дуже стримано говорили з ним по телефону.

— Стара звичка. Я завжди був погано вихований.

Нарешті репортери й фотокореспонденти пішли, і Ален з жалем зачинив за ними двері. Окинувши оком пляшки й порожні склянки, зрушені з місць стільці й крісла, розкидані на килимі обгортки фотоплівки, він хотів був до приходу Бланше навести порядок, та махнув рукою.

Ален чув, як спинився ліфт, але ждав, поки Бланше подзвонить. Той ще якусь хвилину постояв на площадці, чи. то вагаючись, чи то для пристойності.

Нарешті пролунав дзвоник, і Ален не кваплячись пішов до дверей. Він не простягнув руки, зять — теж. Пальто зятя було вкрито крапельками дощу, а капелюх геть намок.

— Ти сам?

Скидалося на те, що він не довіряв. Он зараз піде перевірити, чи не підслуховує хто в спальні, у ванній або на кухні.

— Кажу ж тобі, сам.

Бланше не скидав пальта, не випускав капелюха, розглядаючи пляшки й склянки.

— Що ти їм сказав?

— Нічого.

— Проте щось же треба було відповідати на їхні запитання. Якщо ти вже погодився прийняти журналістів…

Всі Бланше, батько й три сини, були високі, широкогруді й плечисті. І вгодовані, але до такої міри, щоб мати статечний вигляд. Батько двічі був міністром. У свій час стане міністром і той чи інший син. Всі вони поглядали на людей згори вниз і, очевидно, вдягалися в одного кравця.

Чоловік Адрієни скинув нарешті пальто, повісив його на стілець і, оскільки Ален ладнався випити, поквапився підмовитись.

— Мені не треба, дякую.

Запала довга мовчанка. Поставивши склянку на столик біля крісла, Ален машинально попрямував до заскленої і тіни, вкритої безліччю краплинок дощу, потойбіч якої мерехтіли вогні Парижа. Раптом він помітив, що стоїть, притиснувшись лобом до холодної шиби, і відсахнувся. Хіба не такою ж була поза Мур-мур на Університетській вулиці біля трупа Адрієни?

Бланше нарешті сів.

— Послухай, що тебе примусило приїхати до мене цього вечора?

— Гадаю, нам треба домовитися.

— Про що?

— Про те, які даватимем свідчення.

— Але ж нас уже допитували.

— Що торкається мене, то лише поверхово. Допитував помічник комісара, який не хоче ускладнювати собі життя. Однак завтра чи післязавтра нас допитуватиме слідчий.

— Звичайно.

— Що ти казатимеш йому?

— Що нічого не розумію.

Бланше спрямував на Алена погляд, в якому скупчилися водночас і страх, і гнів, і презирство.

— І все?

— А що