Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

— Нам треба дещо уточнити, — звернувся міліціонер до лікаря. — Скажіть, будь ласка, який реально стан потерпілого й чого можна чекати найближчим часом у плані перспективи його здоров’я?

— У плані перспективи, як ви зволили висловитися, дев’яносто процентів того, що він не протримається й доби. Але все може бути. Мене дещо насторожують деякі деталі. Під час огляду тіла я звернув увагу, що… хоч би як жорстоко його понівечили, жодна з ран чи травм, окремо взята, не стала б смертельною, — лікар задумався. — Складається враження, наче Назарова навмисне мордували, але не хотіли вбивати. Якщо в нього міцне серце і взагалі сильний організм, то, може, ще й викараскається. І ще одне: з усього видно, били його лише руками. Майже немає рваних ран чи інших характерних ушкоджень. Гарантую — його не били важкими предметами, не різали ножем чи ще чимось.

Лікар замовк, але, здавалося, він ще чогось недоказав. Після невеличкої паузи все ж додав:

— А ще я звернув увагу, що його побито більше з правого боку.

— Тобто ви натякаєте, що той, хто бив, лівша? — втрутився в розмову Богдан Данилович.

— Можна припустити й таке, — сказав лікар. — Але ж так бити — треба мати пудові кулачища.

«Або бути професіональним бійцем», — подумки мовив полковник Зорій, і, звертаючись уже до лікаря, сказав:

— Ми будемо вдячні, якщо ви нам повідомите, коли у вас виникнуть ще якісь думки з приводу цього незвичного побиття. Петре, дай номер свого службового телефону.

На світанку Зорій і Симко вийшли з території лікарні.

— Ну, Богдане, що думаєш про це все? — запитав Симко.

— Думаю, розслідування візьме на себе прокуратура. Можливо — Генеральна. А нам, як завжди, дадуть окремі доручення й дратимуть за хрінове їх виконання. За кілька місяців про все забудуть, бо до того часу трапляться інші надзвичайні події та вбивства. А поки що доповімо кожен своєму начальству, а потім визначимося, як далі бути.

— Ні, не так, — Симко зупинився. — Зараз ми з тобою дошкандибаємо до першої ж кав’ярні, бахнемо по каві й підемо досипати. Пішло воно все на хрін.

— Суттєвих заперечень немає, — Зорій легенько вдарив приятеля по плечу. — Гайда. Тільки по правді — лише кава.

— Казав сліпий — побачимо, — підморгнув Петро Олександрович Симко, підполковник карного розшуку Міністерства внутрішніх справ України.

— Казав глухий — почуємо, — підтримав жарт Богдан Данилович Зорій, полковник Служби безпеки України.

Цього вечора у письменника Олександра Григоровича Теслі з натхненням усе було слава Богу. Він любив працювати саме увечері, коли денна суєта відпускала місто, а до квартир киян входило натруджене сімейне умиротворення.

Тесля почеркав ручкою край аркуша чистого паперу, щоб не лише розписати свій письменницький інструмент, а й сконцентрувати увагу на думках, які сьогодні мали лягти в текст роману.

«Андрійко, на відміну від своїх ровесників, не любив валятися вранці в ліжку, коли вже й не спиться, а вставати не хочеться. Ще сон над тобою витає, ще розімліле тіло не зовсім слухається, ще якась млявість не лише кінцівок, а й думки переважає над уже майже усвідомленим «треба вставати», і ти лежиш, загорнувшись у таку тепленьку, таку рідненьку ковдру, й кажеш сам собі: «Ще трішечки, ще трішечки…»

У хлопчика — все навпаки. Він тихенько, щоб не розбудити батьків, які спали у сусідній кімнаті, підійшов до вікна, обіперся ліктями на підвіконня й глянув на світ.

Так, не на подвір’я чи на вулицю. А на світ. їхній будинок стояв у відносно тихому місці на околиці Львова. Тут навіть екіпажі рідко проїжджали, бо вулиці як такої не було, і дехто іноді добирався до своїх будинків, що стояли ще далі аж під гору, пішки.

Хлопчина спостерігав світ. Він любив дивитися, як хмари невисоко в небі пливуть то в одному напрямкові, то в іншому.

І того дня він дивився в небо. Але побачене його здивувало. Вітру надворі наче й не було, бо верхівки дерев майже не хиталися, а хмари ніби стикалися, клубочилися, входили одна в одну, розходилися і знову сходилися, обертаючись на щось незвичайне, неймовірне і страшне.

Раніше Андрійко помічав якусь хмаринку, що пливла тихенько небом, і вгадував у ній то ведмедика, що лапою показує кудись убік, то оленя, який мчить просто повз нього. А потім ці звірята оберталися на драконів чи риб із довгими чудернацькими хвостами й роззявленими пащами.

Того ж дня Андрійко не міг нічого второпати, не міг знайти в цьому скупченні хмар бодай якийсь осмислений предмет. Буцім хмари, наче якісь невідомі чудовиська, воювали між собою, пожираючи одна одну.

А в небі справді коїлося щось незвичайне. Саме там, куди дивився Андрійко, зустрілися два зовсім різні повітряні потоки. Один із північного сходу — чорно-сірими грозовими масами, другий із південного заходу — не менш зловісний, аж ніяк не слабший і не світліший. Це нагромадження хмар розіграло перед очима хлопчика свій чорний танок, своє протиборство, не поступаючись у ньому, і, можливо, без перспективи на перемогу».

Письменник Сашко Тесля відклав ручку, відкинувся на спинку улюбленого крісла, яке придбав торік на гонорар, що отримав за замовну статтю про одного олігарха. У ній Сашко розписав цього талановитого до різних ґешефтів підприємця так, що той, прочитавши її, мабуть, і сам повірив у те, що він порядна, безкорислива й чесна людина. Що вдієш: зараз більшість творчих людей, які хоч трішечки володіють мистецтвом перевтілюватися й переконувати інших у тому, в що самі ніколи не вірили й не повірять, заробляє на кусень хліба майже