Читати книгу - "Альпійська балада"

А танки — поруч.

Сполоханий їхнім гуркотом, звідкись з городів у повітря шугає величезний, на півнеба, табун горобців, пурхає то в один, то в другий бік, і тут із-за хати, розривши на повороті землю, висовується танк.

Іван розуміє, що втекти не вдасться, мляво розмахується і кидає на дорогу гранату. Але граната чомусь не вибухає, а підскакує, шипить між двома коліями, і танк ось-ось об’їде її. Іванові робиться страшно. В цю мить з танка помітили окоп під стіною; крутнувшись на одній гусениці, танк збочує, і тоді невимовний жах охоплює Терешку: виявляється, що це свій танк — наша «тридцятьчетвірка».

З остраху за те, що накоїв, Іван непритомніє на якусь мить. А потім, обернувшись, кидається назад і мало не натикається обличчям на широке, блискуче лезо багнета, наставленого на нього, — німець робить раптовий короткий випад, і багнет м’яко, ніби щось чуже, протинає Іванові груди. Він знає, що це кінець, що його вбито, й аж захлинається з розпачу, хоча болю чомусь не відчуває.

Звичайно на цьому він прокидається від страху, але цього разу свідомість його існує ніби окремо від тіла, вона підбадьорює: мовляв, це ще не все, ще попереду буде полон, утеча — тому він не може загинути, навіть і пробитий багнетом.

Сонні ці видіння змінюються іншими. Він уже опиняється в селі, у своїх Терешках, на стародавній землі кривичів, і ніби це відбувається до війни, навіть до його призову в армію. Збитою овечими ратичками вулицею він біжить на околицю, до колгоспної комори, куди, він знає, пригнали з зав’язаними руками Галадая і з ним ще кількох знайомих гефтлінгів. У Івана крається серце від кривди та бігу, здається, ніби він запізнюється і не доведе людям, що не можна зганяти злість на полонених, що полон — не провина їхня, а нещастя, що не вони здались у полон, а їх силоміць узяли.

Але він не добігає до околиці. Босі ноги його грузнуть у важкому липкому болоті, він ледве переставляє їх, німіють руки, все тіло, він біжить, ніби у воді, — повільно, трудно. Вибираючи дорогу, збочує до плоту й раптом бачить на ньому чиїсь цибаті босі ноги. Іван задирає голову — на верхній жердині сидить незнайома дівчина з чорними високо піднятими бровами, у біленькому як сніг платті. Осяяна радістю, вона усміхається до нього чорними, мов стиглі сливи, очима й каже: «Чао, Іване!»

І він спиняється, забувши про хлопців і про все на світі, щасливий, збентежений зустріччю з нею, вперше побаченою, але начебто здавна знайомою йому, бо саме вона жила в неусвідомлених його мріях. Не тямлячи себе від радості, він кидається до плоту, до неї, але, глянувши на себе, раптом опам’ятовується: адже він щойно з роботи, з поля, від трактора, на ньому старі, засмальцьовані йа колінах штани й вилиняла на плечах сорочка. Зніяковілий, він спиняється, хмурніє, з її променистого обличчя зникає радісний усміх, мерхне яскрава білизна її плаття, і дівчина щезає, ніби привид. Тоді він кидається до плоту, хапається за жердини, за обплетене лозою кілля, але перед ним з’являється його мати. Поклавши на жердину руки, вона тихо стоїть по той бік у картоплинні, вся в темному селянському вбранні, й журливо каже йому:

«Фашистка вона. Хлопців твоїх німцям виказала…»

«Де вона? Де вона?» — хоче закричати він, але не може цього зробити, бо на його шиї мотузка — чорний шовковий шнурок, на якому завжди під барабанний бій вішали в їхньому таборі. Мотузка зашморгується, натягується, і другий кінець її, як поводок, волочиться за недодушеною ним у ярузі вівчаркою. Вівчарка жива й дужа, щосили шарпається. Іван падає, хоче крикнути, але голос у нього пропадає, і від якогось внутрішнього поштовху він прокидається.

— Ха-ха-ха!.. — лунає над ним дзвінкий дівочий сміх. Іван підводить голову, тре шию, широко розплющує заспані очі й перше, що бачить перед собою, це — яскраву блакить погожого ранку й поруч — білозубу дівчину з осяйною усмішкою.

— Баста шляфен.[15] Марш-марш.

Нараз його тіло, мов електричним струмом, пронизав холод. Він мовчав — йому важко було переключитися в реальний світ — і спостерігав її стриману веселість. А вона, спершись на руку, сиділа поруч і кусала стеблинку, якою, мабуть, полоскотавши, розбудила його. Від учорашньої апатичності та знемоги, здавалося, не лишилось і сліду.

— Марш, кажеш? Гаразд, поглянемо.

— Глядій, глядій, — погодилася вона, з хитрими іскорками в очах придивляючись до його обличчя. А він, знову затремтівши від холоду, схопився, несамовито замахав у повітрі руками, почав брикати ногами й присідати — випробуваний солдатський спосіб грітися. Дівчина, видно, здивувалася, високо над очима підняла широкі дуги-брови, потім засміялась, але так голосно, що він аж злякався.

— Тихше, ти!

Вона схаменулась, оглянулася, затулила долонею рота, однак в її очах усе ще стрибали невтримні пустотливі бісики. Іван суворо, з докором глянув на неї, потім прислухався, відчуваючи, як наливається теплом і втомою задубіле тіло, а вона, не образившись, тихенько захихотіла знову.

— То гімнастик?

— Авжеж, гімнастика. Що ж, краще мерзнути?

Іван був заклопотаний і загалом не охочий до розмови, вона, певно, зрозуміла це, стала серйозною, мерзлякувато знизала вузенькими худорлявими плечима під вологою курткою, ледь зітхнула і стурбовано глянула на нього знизу.

Тим часом він, за старою військовою звичкою, озирнувся навсібіч і збагнув, що й справді занадто довго спав. Уже розвиднілось, і хоч сонце з-за гір іще не з’явилось, але чисте небо аж дзвеніло яскравою ранковою блакиттю. Всіма барвами сяяв протилежний, освітлений бік ущелини — сірі скелі, сосонки, широкі круті схили і височезні вершини вгорі. А цей бік скель ще похмуро дрімав у обіймах ночі.