Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

— Сьогодні великий вечір китайських тіней у принцеси Парм-ської, — мовив лакей, — але ми туди не потрапимо, бо п’яти-годинним потягом пані їде до Шантії провести два дні у дука Омальського. Покоївка і камердинер ідуть з нею. Я зостаюся. Принцесі Пармській буде прикро, вона разів з чотири, як не більше, писала дукині.

— То ви сей год до замку Ґермант не поїдете?

— Уперше нас там не буде. Задля ревматизму дуків лікар не пуска його, поки там не поставлять калориферів. А раніше ми там оселялися щороку до січня. Якщо опалення не підведуть, пані, може, поїде до Каннів до дукині де Ґіз, але це ще невгадно.

— А до театру не ходите?

— Ходимо часом до Опери, за абонементом принцеси Парм-ської — раз на тиждень; подейкують, там дуже шиковно, показують п’єси, опери, все що заманеться. Дукиня абонементу для себе не взяла, але ми буваємо й так, у ложі тої або тої її приятельки, чи в бенуарі принцеси Ґермантської, заміжньої за кузеном нашого дука. Це дука Баварського сестра... Отож-бо ви підніметеся — і ви у себе вдома, — мовив лакей, для якого, дарма що він ототожнював себе з Ґермантами, було, проте, «панство» як таке, поняття дипломатичне, яке дозволяло йому трактувати Франсуазу з такою шанобою, ніби вона служила у якихось княжат. — А виглядаєте ви, пані, здорові нівроку.

— Ге! аби ж то не ці кляті ноги! На долині ще стерпно («на долині» — означало: у дитинці, на таких вулицях, де Франсуаза любила гуляти, словом, на рівному місці), — але, ох, уже ці каторжні сходи! До побачення, пане, може, ще побачимося ввечері.

Франсуаза надто вподобала розмови з лакеєм потому, як той відкрив, що дукові сини часто носять титул принца і заховують його до батькової смерти. Безперечно, культ шляхти, злитий і зжитий з духом обурення нею, вибуялий на панщизняній землі, ще дуже сильний у французького люду. Франсуазі можна було говорити про геній Наполеона або про бездротовий телеграф, і це не привернуло б її уваги й анітрохи не сповільнило рухів у момент вигрібання попелу з коминка чи накривання столу, але коли вона дізнавалася такі-от подробиці або коли їй казали, що молодшого сина дука Ґермантського називають зазвичай принцем Олерон-ським, вона скрикувала: «Ой, як гарно!» — і просто мліла, як перед старовинним вітражем.

Франсуаза довідалася ще від камердинера принца Агригент-ського (цей камердинер заприязнився з нею, носячи часто листи до герцогині), що в світі тільки й мовиться, що про шлюб маркіза де Сен-Лу з панною д’Амбрезак, і що це справа майже вирішена.

Вілла і ложа-бенуар, куди дукиня Ґермантська вливала своє життя, видавалися мені не менш ворожбитськими, аніж її апартаменти. Такі імена як дуки де Ґіз, як принци Пармські, як дуки Ґермант-Баварські, виокремлювали з-поміж решти дачних місць ті, куди вирушала дукиня, а також щоденні свята, які слід від її карети пов’язував з її палацом. Імена мені підказували, що в цих виїздах, у цих святах минає життя дукині Ґермантської, але сама дукиня не робилася мені ближчою. Кожен виїзд, кожне свято виставляли по-різному дукинине життя, вони повивали його новою таємницею, нічим не розпорошуючи попередньої, і та таємниця, бережена тонкою перебіркою, замкнена мовби в начиння, занурена у хвилі буденщини, пересувалася, та й годі. Дукиня могла снідати на Середземномор’ї під час карнавалу, але тільки в віллі дукині де Ґіз, де королева паризького товариства була — в своїй білій пікейній сукні серед численних принцес крови — лише гостею, такою самою, як усі, а отже, ще хвильнішою в цій метаморфозі для мене, була ще більшою мірою сама собою, — так хореографія змушує зірку балету займати по черзі місце то тієї, то тієї балерини, її посестер; вона могла дивитися китайські тіні, але неодмінно на вечорі у принцеси Пармської, дивитися трагедію чи слухати оперу, але тільки з ложі-бенуар принцеси Германської.

У тілі людини для нас скупчуються всі можливості її життя, спогад про людей, з якими вона знайома, з якими допіро розлучилася або з якими має побачитися. Отож-бо коли я, довідавшись від Франсуази, що дукиня Ґермантська піде пішки снідати до принцеси Пармської, угледів, як вона опівдні виходить із дому в саєтовій сукні тілесного кольору, над якою її личко мінилося так само, як міниться на спаді сонця хмарка, я бачив перед собою всі розривки Сен-Жерменського ггередмістя, замкнені наче в мушлі між тих лискучих скойок із рожевого перламутру.

Батько мав у міністерстві приятеля, такого собі А. Ж. Моро, так той, аби його не плутали з іншим Моро, завше ставив перед своїм прізвищем ініціали, і скорочено його так і називали: А. Ж. Так от, якимсь побитом А. Ж. дістав крісло на гала-виставу в Опері; він запропонував квитка батькові, а що Берма, якої я не бачив на сцені з дня мого першого розчарування, мала грати один акт у «Федрі», то бабуся упрохала батька віддати квитка мені.

Сказати по щирості, я не рёгнув дивитись ту саму Берму, що кілька років тому так збурила мене. І мені було гірко усвідомлювати свою теперішню байдужість до того, ради чого я жертвував здоров’ям та спокоєм. У мені, звичайно, не вигасла охота розглянути зблизька коштовні часточки дійсности, яку вгадувала моя уява. Але нині уява вже не вкладала їх у мову великої акторки; потому, як я побував у Ельстіровім ательє, я переніс на гобелени, на полотна сучасних малярів духовну віру, яку давніше вщепила мені ота гра, ота трагічна Бермина штука; коли ж моя віра і моя жага перестали щомиті творити собі кумира з Берминих речей та рухів, їхні «двійники», загніжджені в моєму серці, потроху зів’яли, як зів’яли «двійники» небіжчиків у Давньому Єгипті, яких доводилося весь час підгодовувати для підтримання снаги. Бермина штука змарніла й підупала. Душа, наділена глибиною, вже не домувала в ній.

Прийшовши з батьковим квитком до Опери, я побачив на передніх сходах чоловіка і взяв