Читати книгу - "Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська"

летюча тарілка, схожа на млинець, один із тих, які часто пече Одарочка, але набагато більший. З голосним шипінням відчинився люк чи то млинця, чи то тарілки, і з нього вискочили дві дивні істоти. Вони були дуже схожі на звичайних ящірок, тільки йшли на задніх лапах. Більший прибулець був яскраво-фіолетового кольору, а менший — салатового. Обидва, замість ящірячих, мали пишні павичеві хвости.

Салатовий тицьнув пальцем у Ониська, і космічні гості рушили до нього. Зупинившись за декілька кроків від вужа, вищий прибулець промовив:

— Здрастуй, землянине! Ти володар цієї макуци? — фіолетовий показав на соняшника.

— Т-так… тобто… ні… тобто володар, — запинаючись, витис із себе Онисько. — Але соняшника, а не маку… макухи… макуци ніякої.

— На нашій планеті ця рослина називається макуца. Ми її візьмемо.

— Не віддам! — рішуче заступив соняшника Онисько. — Летіть до себе додому і хоч косою косіть там свої макуци! А цього соняшника я не дозволю зривати!

— Але ми не можемо летіти, — втрутився у розмову салатовий інопланетянин. — Наш зореліт із місця не зрушить без твоєї макуци.

— Не розумію, — трохи охолов Онисько.

— Нам потрібне тільки насіння. Літальний млинець, на якому ми подорожуємо, працює на пальному з макуцяного насіння, — пояснив фіолетовий.

— На олії чи що? — перепитав сторопілий вуж.

— Так, на макуцяній олії.

Онисько замислився. Звісно, йому було жаль соняшника. Але ж тут така справа… Не щодня на їхній город залітають прибульці на космічних млинцях, аби поповнити запаси пального. До того ж їм потрібно лише насіння, яке горобці й так потроху розкрадають…

— Гаразд, — погодився Онисько, — я дам вам насіння за однієї умови: ви покатаєте мене на своєму зорельоті.

— Із задоволенням! — зраділи прибульці.

Салатовий знайшов чималенького дрючка, видерся по стовбурові на верхівку соняшника і заходився вибивати з нього насіння. Фіолетовий тим часом виніс із млинця блакитне ряденце і простелив під рослиною. Дуже скоро на підстилці лежало все соняшникове насіння.

— Я залишу собі декілька зерняток, — сказав Онисько, — посаджу навесні.

Коли в зореліт засипали все насіння, в ньому щось сито забурчало.

— А це справді млинець? — Онисько з цікавістю розглядав космічний корабель.

— Так, — кивнув фіолетовий, — літальний млинець міжгалактичної дії.

— Восьмого покоління, — багатозначно додав салатовий.

Коли всі зайшли до млинця-зорельота, фіолетовий опустив якогось важеля й натис кнопку із зображенням бузкової зірки. Двигун запрацював миттєво.

— Класна макуца! — аж прицмокнув інопланетянин. — У нас така не росте.

— Я теж прихопив кілька зерняток на насіння, — похвалився салатовий. — Розведемо й собі таку жирну макуцу, а сорт назвемо… — він повернувся до Ониська. — Як ти там казав?

— Соняшник.

— Точно, сорт «Соняшник».

Міжгалактичний млинець зробив декілька кіл довкруг Землі, покружляв над Місяцем, а тоді фіолетовий спрямував зореліт назад, щоб висадити Ониська.

Подорож була така захоплива, що Ониськові аж дух перехопило від нових відчуттів. Поки корабель прибульців повертався на Землю, вуж сидів біля ілюмінатора й дивився у космос. Крісло було до того зручним, що Онисько мимоволі задрімав…

Прокинувся вуж надвечір… під соняшником. «Насниться ж таке, — подумав мрійник. — Шкода, що все це було не насправді…» Він глянув догори і… побачив, що в соняху не залишилося жодного зернятка…

Розділ X,
у якому випадає перший перший сніг, усі розважаються, а потім дехто впадає у сплячку

Якось зранку Онисько ще лежав у ліжечку, коли до нього забігла Евридіка.

— Хутчіше вставай і гайда надвір! — радісно загукала вона. — Там сніг випав!

— Який ще сніг? — Онисько не міг збагнути, що від нього хоче мишка.

— Тю, я зовсім забула, що ти зроду не бачив снігу, — згадала Евридіка. — Він білий, пухнастий… пам’ятаєш, я тобі розповідала?

— Ну, ходімо побачимо, що це за сніг такий, — вибрався з-під ковдри вуж.

— Одягай ось шапку і теплого шалика. Я їх сама зв’язала, — простягла другові одяг Евридіка. — А я побіжу інших покличу.

Онисько почав квапливо вдягатися, а мишка подріботіла до Одарочки.

Скоро всі були на городі. Картина, що постала перед ними, вражала: все довкола було білим-білісіньким! Куди не кинеш оком — повсюди лежав якийсь пух, що виблискував на сонці, наче скло. Він сховав геть усе: город, бур’яни, повітку, стежечки… Навіть на сухому Ониськовому соняшнику красувалася велика біла пухка шапка.

— Оце і є сніг? — захоплено спитав Онисько.

— Оце і є! — кивнула Евридіка. — Зазвичай ви всі вже впадаєте в зимову сплячку, коли з являється перший сніг, але цього року він випав раніше, ніж завжди.

— То ще не зима? — щулячись від холоду, спитав Кузя.

— Ні, таке часом буває.

— Яку красу ми просипаємо, ге! — замріяно протягла Одарочка, кутаючись у шубку.

— І холод, — додав Кузя.

— А цей сніг смачний? — зачерпнув пригорщу білого дива Джек.

— Дивак ти, Джеку! — засміялася мишка. — Хто ж їсть сніг?! Від нього можна застудитися.

— А що ж із ним робити? — поцікавився Онисько.

— Зараз покажу, — лукаво посміхнулася Евридіка, зліпила сніжку і жбурнула її в Ониська.

— Можна гратися в сніжки! — весело загукала мишка. — Ану ж, хто влучить?!