Читати книгу - "Червоний диявол"

Тихий стукіт у віконницю перебив слова старенької. Галині очі ще більше розширились. Кілька хвилин ніхто не зважувався заговорити. Галя судорожно стисла бабусині руки і почула, що тії руки були холодними та вологими, наче у мерця, що встав із могили.

Зрештою старенька тихо і уривчасто спитала Галю:

— Чи чу-ла?

— Чула, — хотіла було вимовити Галя, але новий, ще виразніший стукіт змусив її закам’яніти; вона так і застигла із напіврозтуленим ротом. Стукіт повторився ще і ще наполегливіше.

— Стривайте, стривайте, бабусю, та це, може, тато з ратуші повернувся, — заговорила врешті Галя, опановуючи себе.

— Куди йому! Ще рано!

— Ну, а, може бути, всі там і розійшлися. Я, бабусю, гляну.

— Ой, наробиш біди, ой, накоїш. Господи помилуй, Господи помилуй, — шепотіла старенька, поспіхом хрестячись і хапаючи Галю за руки, але Галя, вже трохи заспокоївшись, підійшла до вікна, опустила кватирку і, штовхнувши віконницю, висунула голову у вікно. Висунула та так і відскочила: біля вікна перед нею стояла висока дужа постать, загорнута у червоний, наче жар, плащ.

— Він! він! — нажахано крикнула Галя, відсахнувшись та затраскуючи вікно.

Довго стукав, довго кричав Славута, та ніхто не відгукувався на його поклик. Геть не розуміючи, чому його поява так нажахала Галю, Мартин мимоволі починав уже вірити словам цехмайстра Щуки, мовляв, за Ходичині маєтки кожна з радістю піде, що Галя просто злякалася, — раптом він своєю появою завадить її весіллю. «Та ні ж, ні, — підіймалося з глибини його серця. — Адже Галочка твоя, вона тебе кохає, тобі присягалась. Може, війт наказав їй не бачитися з тобою і не розмовляти. Може, був удома хтось чужий… Так чи не так, а слід завтра ж про все довідатись! Як не пустили до хати, то і на подвір’ї знайдемо» — вирішив Мартин і, насунувши шапку, рушив до воріт. Відкривши хвіртку, він уже ладнався переступити поріг, як раптом перед ним виросла висока, трохи зігнута постать війта.

— Гей, хто там? Чого ходиш по ночах? — грізно крикнув війт, відступаючи і почуваючи, як по його спині побіг крижаний струмок.

— Я… Чи ж ви не пізнали мене, пане війте?.. Мартин Славута, — скинув шапку Мартин, кланяючись майже до землі.

— Хто ж тебе і пізнає в такій блазенській одежі, — сердито буркнув війт, скоса глянувши на червоний плащ.

— Я щойно сьогодні з закордону прибув… Уже всі свідоцтва на майстра отримав.

«Тебе тільки й бракувало», — майнуло в голові війта.

— То чого ж ти по ночах ходиш, чого тривожиш добрих людей? — уголос промовив він.

— Простіть, пане війте! А вже дуже стривожила мене одна звістка, почув я… — Мартин зупинився, наче не відважуючись вимовити страшне слово, — що ви Галю за Ходику просватали.

— Ну, просватав, ну й віддаю! А тобі що до того? — із запалом крикнув війт, ударяючи палицею по снігу.

— Змилуйтесь, пане війте, — поклонився Мартин до землі, — ви ж іще покійному батькові моєму обіцяли дітей поєднати… Згадайте старе…

— Старе, старе!! — війт усе більше і більше гарячкував. — Старе тепер нікому непотрібне… Нове йде… Та коли б ти старе пам’ятав, то не смів би такі речі серед вулиці вести!

— Сам знаю, даруйте, пане війте, — Мартин ще раз зняв шапку і глибоко поклонився. — Та й терпіти було несила, хотілося самому дізнатись… Пане війте! — знову заговорив він. — Що ж ви дієте?! Подумайте… адже у вас добре серце! За кого ви доньку віддаєте?! Та хіба ж Ходика жалітиме її так, як я? Хіба ж він буде сином для вас? Нові вони люди, пане війте, з новими звичаями, а вже про звичаї їхні всеньке місто знає. Чи ж вам із ними ріднитися?

— Мовчи, блазню!! Ти що, війта учити надумав? Чи таких звичаїв ти в чужій стороні навчився?! Сам знаю, що мені робити! Сам знаю, за кого доньку віддавати… — старий стукав палицею по снігу, і голос його звучав якось надто роздратовано, надто різко.

— То ви хочете свою єдину доньку зжити зі світу? — вже й Мартин крикнув із запалом, підступаючи до війта. — Та не піде вона за нього, втопиться, а не піде!

— Не піде? — перепитав війт, і обличчя його побуряковіло, а в очах спалахнув той вогник, що ясно показував — тепер війта не стримати. — А я тобі кажу, що йде, — повільно мовив він, карбуючи кожне слово, — йде з радістю.

— З радістю йде? — перепитав Мартин, відступаючи і наче не розуміючи почутих слів.

— З радістю, з радістю, — уперто промовив війт, стукаючи палицею і проходячи повз приголомшеного Мартина. — Землі під собою не чує!

Наступного ранку по всьому місту бігла і страшна, і нечувана новина, що червоний диявол, влетівши учора до міста, добивався вночі до війтового дому.

— Підлетів, червоні крила розгорнувши, та й так і опустився біля вікна, — розповідала бабуся жінкам, які з’юрмилися довкола неї. — Ми вже з Галею почали усі молитви читати, страсні свічки біля образів запалили, окропили вікна та двері святою водою — так він і пропав, так і пропав, — повторювала вона, розводячи руками, а сусідки з жахом кивали головами, — наче крізь землю провалився чи хмарою здійнявся!

На Житньому торзі і на ратушній площі, і біля мійської брами, і навіть на Вишньому замку тільки й говорили, що про цей дивний випадок. При цьому редакції оповіді поділялися на дві версії: одні запевняли, що диявол у вогняному стовпі провалився крізь землю, інші сперечалися, що полетів вогняною хмарою над землею. Настрій був тривожним… Чекали усіляких нещасть: голоду, повені чи нашестя татар…

Лише війт більш-менш знав, ким був той червоний диявол, що звечора добивався до його дому. Але після вчорашньої зустрічі він увесь час мовчав, похмуро втупившись у куток і підперши голову рукою. Коротка війтова люлька раз у раз гасла, видно, думи його були дуже глибокими… Але війт не зважувався залишити дім, побоюючись, щоб червоний диявол не постукав до нього і серед білого дня.

Вже Галя з наймичкою подоїла корів і, закінчивши денну господарську роботу, присіла перепочити