Читати книгу - "Прощавай, рудий кіт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тітонька почула рип дверей і підвела голову. Витерла сльози, наділа окуляри і знову взяла до рук наполовину вже сплетену кофту. Вона думала про те, що молодь геть деморалізована. І їй було шкода, що Аарне, якому вона хотіла бути за матір, потрапив під вплив темних сил. Тітонька прагнула боротися, але ніде не було видно конкретного противника. Вона не могла змиритися з поразкою; вона вірила, що доля дала їй шмат глини, з якої неодмінно треба щось виліпити.
Аарне пішов у школу на комсомольські збори.
На зборах якийсь чоловік розповідав про роботу бригад комуністичної праці. У нього був тихий хриплий голос, і його важко було слухати. Чоловік говорив про використання вільного часу.
— Дозвілля ми проводимо тихо й культурно. Всі разом читаємо вголос газети, граємо в шашки.
Іво нахилився до Аарне і зашепотів на вухо:
— Запитай, чи вони самі читати не вміють?
— Замовкни, — теж пошепки відповів Аарне. Однак Іво все ж мав рацію. Можна збожеволіти, коли дні, тижні і місяці минатимуть отак спокійно і культурно, коли люди не знають ніякого клопоту і тільки вголос читають газети. Хіба так буде при комунізмі?
Аарне повернувся до Індрека:
— Скажи, при комунізмі ми житимемо тихо і культурно?
Індрек не зрозумів і перепитав:
— Що, що?
— Ну, просто так. Цей чоловік говорить про майбутнє, він же представник майбутнього. Я скажу тобі відверто, мені подобається комунізм! Але виступ цього представника смішить… Скажи, мабуть, я просте короткозорий?
— Ти маєш право сміятися, бо народився в сорок третьому році.
— Що?
— Ми — етап, розумієш? Ми живемо на межі двох світів. — Індрек багатозначно здійняв угору палець. — Через те ми багато чого не розуміємо… Наші спадкоємці вже не будуть сміятись. Разом з нами вмре останній сумнів і почнеться загальна ясність.
— Ти віриш, що все буде так просто?
— Так. А нас простить історія, — усміхнувся Індрек.
Та Аарне не міг погодитися з цим.
— Який мені сенс тоді жити? Хіба я жебрак історії чи якийсь напівпродукт? Послухай, а може, я неповноцінний екземпляр людини?
— Звідки мені знати… А цього чоловіка я розумію. Він і сам не відає, чого хоче. Для нього важливо, щоб життя було спокійне.
— Ясно, — кивнув ходовою Аарне. — Болота осушено, моря опріснено, на вулицях білосніжні будинки. Ревнощів нема, сліз нема, всі задоволено усміхаються, всюди плавно походжають досконалі тіла в античному одязі. Так?
Індрек посерйознішав.
— Не перегинай. Це вульгаризація. З чого ти робиш такі висновки? Зі слів цього чоловіка?
— Ні, ти почитай наші фантастичні романи.
— Що ж тобі не подобається в них? — спитав Індрек.
— Світле життя.
— Я тебе не розумію. Тобі не подобається світле життя?
Аарне не збирався здаватися.
— Але ж повинні бути якісь турботи!
— Будуть. І в цих романах вони є.
— Можливо. В основному це турботи про ракети чи ще якісь таємничі світи. Скажи, як ти вважаєш: людина зостанеться людиною? Я не вірю, щоб вона змінилася. Чому про це не пишуть письменники?
— Немає смислу писати про це в романах, — осміхнувся Індрек.
— Чому?
— Це нікому не потрібно. — Він штовхнув друга ліктем і прошепотів: — Кінчай! Директор уже чверть години дивиться на нас.
— Де він?
— Там, позаду. — Аарне оглянув зал, шукаючи директора.
І враз побачив очі…
В актовому залі школи двадцять вікон. З них далеко видно простір. Все навколо заніміло, стомлене своєю нерухомістю. З портрета на стіні залу дивиться старе, розумне обличчя скрипаля.
Побачити очі вісімнадцятирічних набагато серйознішай річ, ніж очі тридцятирічних. З часом очі стають дзеркалом душі або звичайним органом почуттів. А у вісімнадцятирічних… Що скажеш про них?!
Отже, двадцять третього жовтня увечері Аарне Веенпере побачив очі дівчини.
Вони примусили хлопця знову й знову озиратися назад. Зовні він став сміливіший, а в душі — боязкіший.
Якось Андо запитав:
— Скажи, як у світі знаходять одне одного двоє людей, котрим судилося зустрітись? Чому їхні дороги не розходяться?
Певне, він мав на увазі Інгу і себе. Андо непохитно вірив у фатальну любов, що не залежить від людей, створених одне для одного.
Аарне тоді сказав:
— Любов з першого погляду? Може, це ті біоструми, які ми випромінюємо? Гіпотеза, що спирається на наукові основи…
Андо нічого не відповів, Аарне розповів йому випадок, коли чоловік напідпитку сказав в автобусі дівчині, що сиділа поруч нього:
— Дивись, голубко, от як пущу я в хід свої золоті промені…
Андо розсердився; він не бачив у цьому нічого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прощавай, рудий кіт», після закриття браузера.