Читати книгу - "Вовкулаки не пройдуть"

Помовчали, позітхали, потім знову до справи повернулися.

- Кажеш, Зять любовні листи познаходив?

- Ну, така версія. Але він божиться, що нічого не було і в очі він їх не бачив.

- Стоп! Листи до Галі! Від Сороки. А як вони до вдови втрапили?

- Каже, вдома надибала.

- Вдома… Зайшла, а вони просто так і лежать, на виду? Зять навмисне поклав, щоб його пов’язали? Слухай, ти ж до Сорочиної хати навідувався того дня. Ще акт писали… Ти там ці листи бачив?

- Не бачив. Шмат мотузки на столі лежав і ніж, яким він його відрізав.

- А мотузка - та ж сама?

- Точнісінько! Хлопці з району тоді ж забрали, співставили з зашморгом. Із одного шматка. І ніж підходить.

- А листів не було?

- Ніяких! Ні на столі, ні на підлозі. Ми ж записку передсмертну шукали. Не знайшли нічого.

- Братику, тобі не здається, що Зять у нас - повний ідіот? Спочатку залишає на видному місці мотузку, з якої на зашморг відрізав. Ножа… А потім ще й заходить після вас крадькома і листи підкидає. Мовляв, ось він я, в’яжіть мене, люди добрі. Ну просто не версія, а якийсь мексиканський серіал!

Олексій помовчав, а потім сказав, що він згоден:

- Ідіот не він, а я. Відбитків пальців з ножа не зняв. А чому не зняв? Бо ніж не на місці злочину лежав.

- Ти не ідіот, ти молодий фахівець. Таким, як ти, за радянських часів ще навіть квартиру не давали, лише койку в гуртожитку. Це не ти мав про відбитки дбати, а оті, з району. Твоє діло взагалі теляче - стій, дивись, пиши акти.

- Ну, не додивився, каюсь.

- Каяття до справи не пришиєш, сам казав. Слухай, а з листів вони відбитки зняли?

- Не знаю…

- А хто знає? А може, він ті листи сто років назад писав, у дев’ятому класі?

- Чому в дев’ятому?

- Бо він саме в дев’ятому почав навколо Галі впадати. Отоді листи, пам’ятаю, точно писав. На уроках. Ще скандал був зі Спиридонівною. Вона у нього тихенько листочок вихопила і хотіла вголос прочитати. Тільки й сказала: “Дорога Галю…”, як Сорока шулікою кинувся, вихопив - і в рот! Училка ледь не гепнулася від несподіванки. А Сороку аж до випуску дражнили “Дорога Галя”!

- Я й не знав…

- То щоб знав.

- Сестричко, тепер щось у тебе не сходиться. Дивись: листи писав ще у дев’ятому класі. Значить, любив. А стара любов не іржавіє. Значить - у Зятя є мотив.

- Ой, що ти тямиш у любові. Якби мій Павло взявся душити всіх, хто мені колись листи писав і побачення призначав, щодня похорони б грали.

Павло в кутку з-за газети тихенько хмикнув, але я показала йому пальцем, мовляв, цить, не збивай з думки.

- Там хоч дати є, на тих листах?

- Немає.

- Отож! А як мені в дев’ятому класі в коханні освідчувалися, то не тільки дату проставляли, а й години і хвилини. І взагалі - ти ті листи бачив?

- Ото ж то, що тільки бачив. Здаля. Начальство через стіл показало - і знову в сейф. А потім - клістира вставили. При вдові! Мовляв, не знаю обстановки на місці, не орієнтуюся… ну і всяке-яке!

І саме на цьому місці наша спокійна розважлива розмова обірвалася. Тому що бабахнули двері і до кухні не увійшла і навіть не вскочила, а влетіла вдова Сорочиха з криком:

- А, ось де він! Убивця по селу ходить, а він тут чай п’є! - і кинулася на Олексія з виразно недобрими намірами.

Мій Павло, який за весь вечір не зронив жодного слова, підскочив і перекрив Шерифа, як амбразуру, своїм широким корпусом. Сорочиха врізалася йому головою в живіт і ледь не впала. Що було далі - то ми вже потім пригадували зі сміхом. Олексій заховався за спину Павла і вони обидва крутилися на місці, а навколо них бігала, розмахуючи кулачками маленька Сорочиха і репетувала так, що у мене дзвеніло у вухах.

Нарешті, коли вона вибігалась і викричалась, упала на вчасно підставлений мною стілець і заплакала. Нормальна реакція. Я на мигах наказала своїм чоловікам мовчати і не рипатися, а сама підсіла ближче і подала склянку води. Вдова потрохи заспокоїлася, витерла сльози і зітхнула:

- От бачиш, Маріє, у тебе Павло є. У Галі - її Джигіт. А у мене навіть мого Сороки не було. Він, як забуде, все мене Галею кличе… кликав… ой, мамо!

Знову сльози полилися. Але то треба було перечекати.

- А тут ще ці листи!

- Стривай, а де ти їх знайшла?

- Як де? Хіба я в міліції не казала? У нього в кіоску. Я ж документи шукала, щоб свідоцтво на похорон виписати. І гроші… Отам вони й лежали, під старими накладними.

Отут мене наче по голові стукнуло:

- То якщо листи там лежали, значить - він їх не відсилав?