Читати книгу - "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

— І до зір звідси ближче! — піддалась поетичному настроєві Леся.

— А ви Олени Гаврилівни хіба не чули? — це, відхекуючись, уже наближалась Ліда Василівна. — Цією дорогою не лише проганяли полонених татарами українців. Сюди ж вів, сказала, і легендарний Чумацький шлях. Тут же недалеко й сіль добували…

— А чумаки орієнтувались за Сріблястою дорогою, тобто за зоряним, уже небесним Чумацьким шляхом! — дометикувала Софійка.

— В нашому селі його ще назива’ Божою або Журавлиною дорогою! — вставила Віку-ку.

— Прикольна в тебе подружка, — змовницьки нахилився до Софійчиного вуха Альбабарін, — Завжди щось як скаже! А рум’янці які!

Софійка збентежено кивнула, і собі червоніючи. От як, як тут перевести його погляд на аристократично бліду шкіру Леськи Радзивіл?!

— А фортеця ж де? — підоспіла з доречним запитанням Леська.

— Десь далі, я так розумію… — розгублено оглянулась довкола Ліда Василівна. — Я ж, признатись, Олену Гаврилівну теж до кінця не дослухала… Бо їй саме дочка зателефонувала, щось із тушканчиком удома не впоруються чи що… Зате, діти, маємо змогу помилуватись справжнісіньким жайворонком у дикій природі!

Вчителька показала кудись угору. Це було в прямому розумінні пальцем у небо: довелось довго й пильно вдивлятись, щоб нарешті помітити у високості сіреньку крапочку-грудочку. І ще довше вслухатись, щоб почути його спів: сріблястий передзвін, яким та грудочка бриніла.

— Родина горобцеподібних, жайворон польовий, — виспівувала й собі Ліда Василівна. — Народні назви: жеврінок, джайворонок, жайворошок, шкаворонок, трепещук… Ще підборозня: мабуть, від того, що в полі, під борозною, отже, мешкає!

— А в нас ще кажуть на нього набогастійко і моли-бі, — несміливо додала Віта.

— Просто марабу якесь! — розсміявся Алі-баба.

— Це від то’, що в небі стоїть і — наче молиться Богу! — засоромлено пояснила леськівчанка.

— Треба запам’ятати! — вражено похитала головою біологічка. — І всі запам’ятайте! Бо ж і птахи, і назви — це все…

— …Наш рідний край! — продовжили улюблену вчительчину фразу Леся, Дмитрик і Софійка.

— Але де ж усе-таки розрекламована Оленою Гаврилівною Капу-Кермен? — переймалась Радзивілка.

— Жаль, але шукати фортеці зараз точно не станем! — резонно підсумував Іваненко. — Бо так моря сьогодні й не побачимо!

— Підтримую! — кивнула Софійка. Хоч вона, крім гір і моря, ніколи не бачила і справжніх фортець. Добре, що залишила куртку з Сашковим камінчиком в автобусі, й тепер загадковий бумеранг не тягне її до бійниць-кам’яниць і не відволікає від головної русалчиної мети!

— Хоч із татом сюди ми ще приїдем! З обмундируванням! — підморгнув Дмитро Софійці. — І фортецю знайдем, і якого цікавого залізяччя пошукаємо!

Софійка знову зачервонілась, уже від того підморгування. Іваненко вважає її спільницею в археологічних пошуках і, мабуть, не тільки в них! «Хіба ти не помічаєш, що насправді…»

І з Альбабаріном — перша розмова!..

І море ще ближче!..

Переможно всміхнулась. Так, певно, усміхався кошовий отаман Іван Сірко, коли писав у листі до кримського хана (аж тепер вернулось-прокрутилось у голові те, що встигла прокричати вслід Олена Гаврилівна): «…завітаємо у Кримську державу через самий Перекоп, виломивши й відчинивши в ньому собі ворота, маєм-бо до того певний спосіб…»

Чим нижче опускалось над просторами сонце, тим вище і нетерплячіше підстрибувала Софійка на сидінні.

— Ну то де ж воно, де? Коли і як покажеться вперше?

— Якби ми їхали зразу до Ялти, — вкотре товмачить класна керівничка, — то це було б незабутньо: його синій клапоть з’явився б удалині між зелених гір, і ми б милувались ним кілька годин, перш ніж під’їхати. А оскільки наш маршрут починається з Феодосії, то прибуваємо з материка, і море побачимо лише по приїзду!

Ой, ну це ж неможливо!.. І чого Ялта — кінцевий пункт їхньої мандрівки? Егеж, Ліда Василівна пояснювала, що так буде цікавіше, бо вони побачать кримські принади поступово. Як сказала б математичка Оксана Олегівна (ох, як добре, що зараз літо!), по висхідній. Але ж як до того дожити, Господи? Софійка відколи вже марить і хваленою горою Демерджі, і своєю тезкою кам’яною Русалкою з Місхору, і…

Краєвиди ставали все незвичніші. Навколо коливалися травами (біологічка Ліда Василівна каже, що трава так і зветься: колива, тобто ковила!) вже не поля, а неорані степи. Можливо, правічні, цілинні, з буйволами і отими, як їх, кіньми Пржевальського на своїх просторах! Це ж про такі дикі степи Гоголь писав, що від козака на коні, тільки шапку видно!

Буйвола жодного не трапилось, але каменюччя у степах ставало все химерніше й колоритніше. Софійка пильно вдивлялась — чекала чогось не знати чого. Он удалині завмерла хмарка брудно-коричневих овець із пастухом, себто чабаном, посередині! А там — і будівля якась, певно, їхня кошара!.. Уже й Віку-ку нічого не коментує, бо сама усе вперше бачить. Ох, чом же не приходить на пам’ять жоден доречний віршовий рядок?