Читати книгу - "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

А он чайки! Перші романтичні вісниці моря? Ліда Василівна зразу ж проголосила їхні назви: ці, що на материку, — чибіси, морські — мартини… Лиш Софійка не вловила, котрі з цих назв народні, котрі наукові. Колись у дитинстві бабуся Ліна співала їй про чаєчку-небогу, що побивалась над своїми дітками (знову згадала Вітину розповідь про спалену лебідку)!..

Чайки, правда, виявились не такими вже й романтичними: білі ворони — це не про них сказано?

За поживу б’ються, видирають одна в одної. Чисто як люди…

…Боженьку, так он же воно! Так пильнувала, і все ж — проґавила перше побачення!

Збоку тягнулась блакитна смуга. Та яка смуга — простір аж до самого обрію! Жовтий піщаний берег, пообтикуваний подекуди зеленими очеретами, і синє-синісіньке — воно!

«І Дух Божий ширяв над водою…» — це щось із біблійної історії творення світу!..

«Смерть і народження — Море предвічне!..» — ой, хто ж це написав так правильно? Гете, здається?

Вздовж берега нерівними вервечками таборились намети відпочивальників. Софійка вже готова до них приєднатись, проте автобус котився все далі. Вчителі про щось радились, очевидно, вибирали місце.

Нарешті автобус відчинив двері. Випустивши очманілу від спеки й дороги братію, став незграбно розвертатись на піску і втаковлятись на стоянку, а всі туристи — хто в чому і хто як був — зі щасливим вереском сипонули до води.

Софійка забігла у хвилі по пояс, після паркого салону радо віддавшись прохолоді, відчуваючи, як остаточно змиваються зі шкіри й одягу залишки сажі. Яка це розкіш: зануритись у воду всім тілом і — попливти!.. Вода цікава, не така, як у річці: ніби аж виштовхує, пливти набагато легше! Тьху, ще й солона, але ж так і має бути! Це ж море! Виправдання найбільших сподівань!

Ліда Василівна ледве ублагала вишнопільців таки вийти на сушу й розвантажити автобус. На галай-балай ставили намети, облаштовували польову кухню (яка там кухня!). Урешті поодягали купальники. Софійка забула навіть про закохані хлоп’ячі погляди, а Дмитро з Альбабаріним, певно ж, їх кидали. Пам’ятає лиш, як допізна талапалась, і хлюпалась, і плавала, і лежала на хвилях, і танула, і розчинялась у воді, як сіль!..

А ще — як доповзла ввечері до намету, як проковтнула тарілку якогось їдла, дбайливо підсунутого шкільною кухаркою, і, відгорнувши з обличчя мокре волосся, щасливо простяглась на спальнику.

Поруч так само щасливо потягувались Віта і Леся.

— Сплю на новому місці, присни’ чоловік своїй майбутній жінці! — ще мала силу пробубоніти Віку-куся.

Софійка з Радзивілкою здивовано глипнули на подружку. А потім стримуючи сміхи, втомленим старанним дуетом повторили примовку. Бо й правда: чого не скористатись нагодою і для повнісінького щастя ще й у майбутнє не зазирнути?

Їх розбудив дощ. Ба ні — ціла злива: надворі, мов небо прорвало, шуміла й шуміла вода. Перший день — і таке розчарування!..

— Софко, Лесько і ти, як там тебе, Вікуко! — проривався крізь зливу голос Кулаківського. — Ви що, поприпухали в тій барлозі? Годі вже масу давити, Глюкоза, той, біологічка вже обломалась вас будити, мене послала! Скоро у місто валити, а ви дрихнете!

— Яке місто, дощ оно — точно валить! — заспано передражнила його Софійка (хоч би не здумав зазирнути — вона ж тут не зачесана й негарна).

— ілюмінатор відідрайте, сліпи роззуйте, який дощ? Заінтригована, Софійка навіть забула, що Вад побачить її запелехану голову, на якій мокрі звечора волосини, знову на заздрість Ірці, так і позастигали в різні боки, як антени. Розшнурувала дверці… Леле, це ж хвилі шумлять. Оце-то та-а-ак! Здрастуй, море!

— Пахлава-а-а слядкая медовая!

— Мідії, ряа-а-апани, крєвєткі!.. — підтвердили гарну погоду вигуки мандрівних пляжних торгувальників.

За хвилину дівчата наводили ранковий марафет.

— Чищу зуби новою щіткою, прийди у сні за своєю майбутньою жінкою! — пожартувала Софійка, розпаковуючи новеньку, придбану зумисне для поїздки, зубну щітку. — До речі, мені цієї ночі анічогісінько, тобто аніхтосісінько не снився!

Леся й Вікука старанно шурували своїми щітками по зубах.

— А вам? — запитала після красномовної паузи.

— Мені хтось такий… Не пам’ятаю… — пробубоніла Віта, старанно споліскуючи рота.

— Ну як не пам’ятаєш? — Софійка теж не збиралася здаватись. — Павлик? Вадим? Іваненко? — при останньому прізвищі механічно зиркнула на Дмитра, який помагав на кухні. І… знов перехопила його полохливий погляд!

Віку-ку ніяково замотала головою.

— Ну не Пустельник же? — прошепотіла ледь чутно.

— Ще чо’ бракува’! — праведно обурилась Віку-ку. — Я не пам’ята’, і все! Я навіть не зна’, хто то такий, я ж тут біля вас