Читати книгу - "Якщо подолаєш прокляття"

Тепла хвиля м’яко напливла спереду — він бачив її, вона увійшла в його сон.

Усміхнулась щасливо й почала розплітати косу, неквапом, пасмо за пасмом. Ішла до нього, сповнена бажань і сподівань, між пальцями струменіло червоне золото волосся. Розплела косу повністю і струснула головою — шовкова накидка рудого волосся окутала плечі. Музика зазвучала виразніше, побачила його — ніби збоку, у промені білого місячного світла, розрізнила прекрасний гордий профіль, почула нерівне дихання.

Для кого робила все це? Для себе чи для нього?

Розв'язала пояс і кинула позад себе. Лівою рукою трохи спустила сорочку з правого плеча та ще стишила повільні кроки. Пливла, немов у тихій воді, а правиця оголювала друге плече, і сорочка сповзала вже сама, зблиснули білі груди і… Тепла хвиля відлинула і пропала.

Він прокинувся.

Огнеслава завмерла. Сорочка впала на підлогу, дівчина стояла голісінька, а навколо неї мерехтіли ледь помітні промінчики, вони стиха шурхотіли, зіткнувшись між собою. Музики вже не було, холод наповзав з усіх боків. Мерзлякувато обхопила руками плечі, зловтішно посміхнулась: він пам'ятатиме цей сон. Довго.

Через ноги натягла сорочину, руки не одразу знайшли рукави. Повернулась, щоб іти назад, і наступила на колючу сітку. Куди ж ділися нічні духи? Зробили свою справу — і зникли? Так легко? Морельда попереджала, що під їхню владу підпадають непомітно… Вона ще разок скористається їхніми послугами й більше не вдаватиметься до них. Ще тільки разок… Потойбіччя лячне і принадне — наче стежка біля провалля. Коли-небудь запаморочиться в голові…

Ну й нехай, вона давно вже на стежці, з якої немає вороття…

Бридливо пальчиками підняла з підлоги пістряву сітку і вкинула до каміна — по кінському волосі одразу побігли звивисті язички полум'я.

За вікном світлішало. Ще не ранок, тільки його бентежне наближення.

Диводан вичікував. Причаївся за кущем у густій торішній траві. Мов мисливець за здобиччю, спостерігав, як Зориця йшла до річки. У Студениці найчистіша, найпрозоріша вода, жінки часто тут перуть та полощуть білизну. Дівчина ступала неспішно, притискаючи до стегна великий плетений кошик з рушниками та сорочками, усміхалась сонцю й мружила очі. Намиста-обереги прикрашали груди, візерунчасті рукави рясніли квітками — дочка першої ткалі й вишивальниці на всю околицю та й сама уміла майстриня, хоч і молода.

Пройшла повз Диводана, не помітила. Той звівся на рівні й дивився услід, милуючись ходою дівчини, її густою пшеничною косою із уплетеними жовтими кульбабками.

Вона дійшла до містка, поставила важкий кошик і аж тоді озирнулася й побачила хлопця.

— Здоров був, Диводане! Знову без діла тиняєшся?

— Чого це без діла? Пісню складаю. Для тебе…

— Вона мені ні до чого.

Диводан скривився, аж веснянки на обличчі поряснішали:

— Даремно ти за село сама ходиш. Небезпечно.

— Чого б це?

— А як степовики наскочать?

— Та нібито останнім часом усе тихо, — Зориця схилилась над кошиком, коса впала на руки. — Іди собі.

— Поговорити треба, Зорюнько. — Швидко збіг до містка і прикипів поглядом до її обличчя. — Завтра свято Буйноцвіття, Політко тебе свататиме.

— Я знаю, — закинула важку косу за спину.

— Не йди за нього, зачекай ще рік.

— Диводане, я за тебе не піду, — потяглася за рушником, а коса знову впала на груди. Відкинула її вже з серцем.

— А що ти мені малою обіцяла?

— То були іграшки, — зачерпнула долонями воду й обмила дощечки містка.

— Ти ж знаєш: я тільки тобою живу.

— Складай свої пісні для іншої, — вона не зводила на нього очей і все воювала з косою, кінчик якої вже намочився у воді.

— Я ж найкращий гончар і стрілець! А таких хліборобів, як твій Політко, — хоч греблю гати!

Зориця випросталась і обкрутила косу кругом голови, але так і не глянула на Диводана.

— Я надійності хочу. І спокою.

— Хіба ти не помітила, що я змінився?

— Вітер змінює напрямок, але ніколи не зупиняється.

— Це не твої слова!

— Авжеж… Не мої…

— Я для тебе — вітер?

Дівчина відвернулась.

Диводан заворушив щелепами, важко задихав. М’язи на руках напружилися, наче перед бійкою.

— Знаєш, що я тепер зроблю? — вичавив нарешті глухо.

— Не лякай, — вона випросталась, глянула з докором. — Не кривдь, іди.

— Тоді прощавай! Відтепер молитимусь вітру степовому, мені одна дорога — в бродники! — вишкірив зуби, крутнувся на місці — й побіг вузькою піщаною стежкою вздовж берега. Вже здалеку закричав, на мить зупинившись:

— Правду кажеш: такі, як я, не змінюються!

У відповідь почувся несподіваний вибух реготу. З-за густих кущів вигулькнули дівчата — подружки Зориці.

— Ой, бродник іде!