read-books.club » Сучасна проза » 100 днів полону, або Позивний «911» 📚 - Українською

Читати книгу - "100 днів полону, або Позивний «911»"

193
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "100 днів полону, або Позивний «911»" автора Валерій Макєєв. Жанр книги: Сучасна проза / Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 8 9 10 ... 26
Перейти на сторінку:
батьків. Тато втратив око, травмував руку і плече. Мама отримала опіки й лежить у лікарні. Як кажуть луганчани, артилерійські обстріли українською армією завдали шкоди насамперед мирному населенню та об’єктам цивільної інфраструктури міста. Як би це дивно не звучало, але гуртожитки, готелі, де перебували (квартирували) ополченці, взагалі не постраждали. Проте місцевих більше турбує, що страждають вони. Винних у цьому, здебільшого, вже не шукають. Просто у безнадії чекають, коли ЦЕ ВСЕ закінчиться і ЩО буде далі.

Я ходив у луганський морг і розмовляв із працівниками. Те, що в них відбувалося майже півтора місяця (за час активних бойових дій у Луганську) – не для людей зі слабкими нервами. Ні персоналу, ні електрики (а отже – не працюють холодильники). Як я зрозумів, у морзі залишилися один чи двоє лікарів та п’ятеро санітарів, яким для цілодобового проживання виділили кабінет, тут же… у морзі. За день надходило від 15 до 35 загиблих. Стелажі з трупами (під 30-градусною спекою) розміщували просто неба. Скільки? І що з ними далі було? Відповіді на ці запитання не для слабкодухих.

Поряд із обласною лікарнею розташовується гордість Луганська – кінно-спортивний комплекс. Артилерія потрапила й туди. Загинула дівчина, яка доглядала за кіньми навіть у такий страшний час. Із вікон лікарні кілька днів було чути несамовитий плач… коней. Чи то за загиблою господинею, чи, може, то поранені були. «Я ніколи не думав, що коні так плачуть: це щось абсолютно неймовірне», – поділився зі мною один лікар.

Заразу Луганську майже тихо. Але все ж чутно, коли в напрямку Щастячи Сміливого, чи ще десь, щось гуркоче. Проте місто вже потихеньку оживає, діти пішли до школи, студенти – у виші, які зараз слабо опалюються і мають незрозумілий статус. Де-не-де вмісті є вода(у лікарні немає – підвозять кожен день водовозкою). Лікарям позавчора почали видавати невеликі аванси (винятково тим, хто працював у «гарячому» серпні). Поява світла в деяких мікрорайонах – це просто шалена радість. Ось такі маленькі успіхи колись великого міста. Для чого я це пишу? Щоб не бомбардували Донецьк. Щоб не бомбардували інші міста й селища, бо там… Ні, тут (!) живуть такі ж люди. Усе правильно сказав Президент – потрібні політичні рішення. Вони в природі існують. Дай Боже нам розуму й сили їх побачити й реалізувати. Упевнений, що дуже помиляються ті, хто бачить винятково військове рішення існуючих проблем. Але хтось хоче війни, стимулює її.

Я назвав цей розділ «Третя сила». Що це?

Чи одна вона?

Тут варіантів декілька: «третя сила» – як стимулятор військових дій. Можна придумувати й додумувати що завгодно, але іноді відповіді є абсолютно банальними. От наприклад, на війні бійці п’ють, інколи чимало. А п’яна людина з рушницею – це абсолютна некерованість. Це теж «третя сила».

Говорили мені тут і про якісь мобільні групи, які під’їздять до нейтральної зони, постріляють в один бік, потім – в інший, а ви там розбирайтеся – є режим тиші, чи ні. Для чого це? Тут можна довго мізкувати, але зрозуміло одне: такі дії – лише на підтримку війни.

Є й «народна самодіяльність» із обох сторін. З одного боку, говорять про, м’яко кажучи, погане підпорядкування деяких підрозділів батальйонів, козаків тощо. А з іншого – теж є про що поговорити…

Але, думаю, реальна «третя сила» з уже сформованими політичними планами таки існує. Один зі сценаріїв – коли професійні військові з обох сторін самі почнуть домовлятися між собою про спільне наведення порядку. Скрізь. По обидва боки. Нехай це буде поки на рівні думок вголос. Надто вже багато набралося претензій у військових до політкерівництва. На жаль, і з українського боку теж.

Найреальніша «третя сила» – це народ, середній клас, робітники, жителі сіл і селищ. Насправді, я не побачив, що нам ділити. Якихось надпроблем, які б змусили батька одного сімейства зі Сходу України (або навпаки) стріляти в такого ж батька сімейства чи в безвусого юнака із Західної або Центральної України, я не бачу. Вирішення питання може бути винятково в політичній площині. А поки що хлопці на передовій мерзнуть, голодують і гинуть… А їхні рідні плачуть і стогнуть з обох сторін. Якщо в когось є бажання воювати, і є якесь внутрішнє відчуття, що війна – це добре… Не знаю… Для себе чітко усвідомив, що війна – це дуже погано, а громадянська війна – це вдвічі гірше.

Чи можна було цього уникнути? Не знаю.

Я хочу просто це зупинити. Бодай, сприяти цьому. Не хочу, щоб гинули хлопці як із Заходу, так і зі Сходу України. Не хочу, щоб тисячі бійців (а скільки ще мирних жителів!) ставали інвалідами. Кожного дня у мене були екскурсії в опікове відділення й у відділення травматології Луганської обласної лікарні. Страшні каліцтва бачив на власні очі. З пораненими, яким на ніч колють трамадол, щоб подарувати хоч пару годин сну без болю, я лежав в одній палаті. Мені це не подобається. Краще б хлопці грали у футбол. І після війни…

На жаль, багатьом уже немає чим грати…

Конвоїри

Гнів – джерело жорстокості.

Шарль де Костер

За півтора тижня перебування в Ровеньківській райлікарні мене конвоювали-охороняли по черзі 18 ополченців. 16 із них – шахтарі. Особливість Ровеньок у тому, що тут випускають (боюся сказати випускали) високоякісне вугілля для всієї України.

Один із конвоїрів, хлопчина з села на Луганщині, сказав просто «по-пацанячому»: «Коли моє село почали бомбити, я був удома, у погребі. І там мене осяяло:

«Що я тут, у підвалі, роблю? Адже з нашого села в ополчення ніхто й досі не пішов! А хто захищатиме мій дім?». І він пішов. На Київ чи на Львів не збирається. «Відчепіться від моєї Луганщини, і я піду додому працювати. У селі багато роботи, а зараз – і поготів».

Із 16 шахтарів-конвоїрів, лише кілька сказали, що першочерговим мотивом прийти в ополчення був матеріальний: «Треба за щось жити, а шахти закриваються». У решти – патріотичний: захистити Батьківщину. Особливості політичного сприйняття досить типові: Янукович хоч і зрадив, «ми його не підтримуємо, але все-таки, за нього був мир». Єфремов ледь не перший ворог після укропів. Ахметов (зі своїм ДТЕК, що приватизував більшість шахт) «банально розвів» (ну і трішки приніс порядку в роботу шахт). «Путін – це сила» (у цьому вони всі єдині). Власне, про це наші представники середнього й робочого класів з будь-якої частини України можуть сперечатися на кухнях до знемоги: усе одно

1 ... 8 9 10 ... 26
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «100 днів полону, або Позивний «911»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "100 днів полону, або Позивний «911»"