Читати книгу - "100 днів полону, або Позивний «911»"

емоцій, підтримав розмову чоловік. На поїздку в 40 кілометрів на велосипеді я навіть не наважився б, хоча й молодший.

– Друг він мені. Разом служили років з двадцять, – продовжував відставний офіцер. – У Лутугиному зовсім зле стало. Бомбили, стріляли. Містечко опинилося в епіцентрі боїв. Не було чого їсти. Зараз ось зайшла Нацгвардія… (з того боку українські війська найчастіше називають на манер російських ЗМІ – Нацгвардія, не вникаючи в деталі, зокрема й у те, що зайняла Лутугине 80-та бригада, а це – десантники зі Львова). От і вирішив я «тормозок» завезти товаришу. Тормозок нехитрий був: кільце «Краківської», дружина дістала з льоху соління – грибочки-огірочки, хлібець, яйця варені. Але все це здалося підозрілим бойовикам на блокпосту. Подумали, що везу годувати Нацгвардію. Тож сиджу вже чотири доби.

Шрам Петрович справді заробив на «бойових». Але років двадцять п’ять тому. Товариш теж бойовий – офіцер-відставник. Так і не дочекався в Лутугиному «Краківської» від побратима… Сам же Петрович у камері лише пив воду.

– Я в неволі не їм, – пояснював колишній офіцер Радянської Армії.

Петровича відпустили на сьомий день. Велосипед повернули. Тільки хтось незрозуміло навіщо спотворив одне з коліс. І пошкандибав Петрович пішки, тримаючись за кермо велосипеда, у Краснодон. Від Ровеньок туди кілометрів із п’ятдесят буде. Мужик…

«Глаза прищурь!»

Щасливий той, хто в чорні дні збереже чистоту серця.

Шарль де Костер

У перший день полону мене двічі допитували. Здоров’я таки похитнулося. І стало очевидним, що подальші «бесіди» безперспективні. Хтось із керівників розвідувального підрозділу виявив гуманність: «Так, цього, мабуть, у лікарню», – тільки й розчув я крізь пелену затуманеної свідомості.

Лікарня виявилася легендарною. Майже 70 років тому в підвалі нинішньої районної лікарні в Ровеньках допитували краснодонців-молодогвардійців. Звідти ж їх повезли на розстріл. До слова, фраза «На розстріл!» у полоні звучить щодня і, на жаль, навіть якось буденно. Але звикнути до цього словосполучення таки складно.

Лікар приймального відділення, хоч і молодий, однак виявив професійну стійкість і відданість клятві Гіппократа. Обстежив мене, не дивлячись на статус, і на аркуші прийому чітко написав, що треба в стаціонар. У відділенні до моїх охоронців приєдналася окрема група конвоїрів при медустанові. Досить агресивна група.

Я мало що розумів із безперервних вигуків на мою адресу. Лікар, здійснивши первинний огляд, поклав мене на кушетку в приймальному відділенні, де негайно поставили крапельницю, почали робити якісь уколи, маніпуляції. Пам’ятаю, що розглядав силует людини у формі, що схилилася наді мною і говорила таким голосом, немов гугнявий перекладач перших відеофільмів. Я був у такому стані, що нічого не розумів, тому перепитав:

– Що-що?…

– Глаза прищурь! – нарешті допетрав я. «Щ» було надзвичайно шипляче й щипуче. Та й саме визначення дії – «прищурь» – для мене було досить рідковживаним, а тому малозрозумілим…

«Старий» – таке було прізвисько старшого групи охорони при лікарні. Згодом, коли він приходив контролювати моїх конвоїрів, розповів мені кілька особистих історій.

– Так ти з Черкащини? – і не чекаючи моєї відповіді, вочевидь, спитав для прив’язки наступної історії, продовжив: − Рідня в мене там. Ось нещодавно племінник телефонував: «Дядь Коль, а мене мобілізували. Їду у ваші краї. Але будемо по різні боки». – Сергійку, – відповідаю я йому, – приїзди. Але якщо побачу у своєму прицілі, вибачай – пристрелю!

– І що, рука не здригнеться? – уточнюю я.

– Ні, наше діло праве. Усе просто: ми – вдома, ви – окупанти. От нещодавно трапився мені на мушку один ваш. Сидів на броні. Зняв я його. Після бою підходжу, а там телефон дзвонить. Піднімаю – «мама» написано. Не втримався, узяв слухавку, кажу: «Немає його більше». Вона в сльози, крик, плач. «Навіщо ви його вбили?» Ну що я їй скажу? «Прости, мамо, війна. Тут вбивають. Сьогодні я його, завтра – його брат мене». Дістав документ – полтавський хлопчина. І що він забув під Луганськом?

– Тут його країна, – кажу.

– Але тут мій дім, – відповідає «Старий».

СТРАНА – СЛОВА Страна − слова. Унынья фразы. Кто виноват и в чём секрет? Развеяны по карте пазлы, Никто не ищет, где найти ответ. Страна во мраке суеты лукавства, Здесь правил нет, И, право, чести нет. Что мы имеем? Царство? Ханство? Хамство!!! Кто правит балом в 21 век? Неужто так задумано Всевышним, Что к миру мы идём в огне? Сгорают страсти? Нет! Пылают танки! И души стонут, лезут по стене… По стене плача, стона и рыданий… В прицеле брата видит брат… Вернулись мы к истокам мирозданья, В чём сила, брат? Что ждёт нас – Рай иль Ад? Молюсь с надеждой, Верой и любовью… И научи меня терпеть, прощать… «Простите, братья», − тихо я промолвлю. Дай Боже жить Вам, Жить и побеждать! Дай боже побеждать Невежду в бренном теле, Гордыню, дерзость к братьям и друзьям… Молюсь я… И душой и телом… Взывая к Богу: Мир Дай − братьям-сыновьям. «Унынье − грех, Надежда − добродетель», Цитируя Апостола слова, Я верую, молюсь о наших детях, Дай Боже МИР, Тебе моя страна! Воскреснешь Ты, Как Феникс встал из пепла… И зацветут деревни, города… Я в это верую, И вера греет сердце, Ну а пока − Дарю любви Слова. 17. 09. 2014 Ровеньки Подвал ТРЕТЯ СИЛА (із захалявного записника)

Учора слухав бесіду двох ополченців, покалічених війною. «За що пішли воювати – зрозуміло, – говорить один. – Ніхто нас не змушував: самі пішли захищати свою Батьківщину. Але що буде далі? Ось дивись: до влади йдуть «все ті ж», а ми залишаємося «все там же». Інший мовчки погоджувався. «Так. Війна, звісно, колись закінчиться. А як тоді буде?» Тут теж є сумніви у правильності вибраного шляху, точніше в перспективах цього шляху. Але за канонадами артилерії ліричні думки пробиваються рідко.

Пізнання нових реалій буття Луганськ проходив через бомбардування, які місцеві жителі тут називають справжнім пеклом. Один луганчанин поділився зі мною: «Якось, перебуваючи в будинку, я нарахував за хвилину 50 (!) артилерійських пострілів».

Підвал для багатьох жителів став справжнім притулком. Але не для всіх. Кілька днів зі мною в палаті лежав шахтар із селища під Брянкою. Теж ховався із дружиною і півторарічним синочком у підвалі. Але й туди потрапив снаряд. Чомусь він був переконаний, що саме український… Зрештою, снаряд – він ані свідомості, ані підсвідомості немає… Просто летить… руйнує, калічить, вбиває… Він не знає, чий він. Йому байдуже. Він просто снаряд. Артилерія – наука далеко не точна, особливо коли вона в руках нашвидкуруч підготовлених мобілізованих, а що вже казати про ополченців. Там з перельотами-недольотами відчутні проблеми. Страждають від цього й мирні жителі Лугансько-донецького краю.

Коли сусіди відкопали вхід у підвал, де були шахтар із дружиною і дитиною, спочатку злякалися, побачивши закривавленого хлопчика, який плакав. Але янгол-охоронець уберіг дитинку – то була кров його