Читати книгу - "Кінець світу в Бреслау"

До шинку увійшов невисокий вуличний торговець із коробкою всілякого дріб’язку.

— Дорогі панове, золінгенські ножі ріжуть все, навіть гвіздки й гаки, — розпочав він свою тираду.

— Тут шинок. Або замовляй щось, або геть звідси, — буркнув бульдог, доводячи, що може говорити.

Торговець сягнув до кишені й, не знайшовши там жодного пфеніга, повернув до виходу.

— Гей-но! — пожвавішав Мокк. — Я цього пана запрошую. Будь ласка, ще по ялівцівці.

Торговець скинув пальто, поставив коробку на підлозі й підсів до Мокка. Бармен виконав свій обов’язок. За мить по чарках залишилися хіба що мокрі сліди на псевдомармуровій стільниці.

— Це й справді чудові ножі, — торговець повернувся до перерваної теми. — Ними можна швидко й добре порізати цибулю, хліб і ковбасу, а також, — тут чоловік змовницьки підморгнув Моккові, — пошаткувати тещу на дрібні кавалки!

Ніхто не засміявся, навіть сам жартівник. Мокк заплатив ще за дві чарки й нахилився до свого сусіда.

— Нічого я у вас не куплю. Ви мені розкажіть, як ваша торгівля, як до вас ставляться люди й таке інше. Я письменник, і мене цікавлять різні історії. — Мокк говорив правду, бо й справді занотовував характеристики осіб, з якими часто зустрічався. Не один мешканець Бреслау дорого заплатив би за інформацію з Моккового «життєпису славетних людей».

— Я розповім вам історію, як ці ножі крають залізо, — торговець не на жарт захопився.

— Але ж ніхто не різатиме ними заліза, — гаркнув люто бармен. — Навіщо комусь такі ножі?! Приходять, зарази, впихають усілякий непотріб. Твоє щастя, що цей пан тебе запросив, бо в мене ти давно б дістав копняка під зад.

Торговець спохмурнів. Мокк підвівся, одягнувся й підійшов до бармена.

— А я кажу, що такі ножі вам можуть знадобитися, — сказав він.

Продавець ножів аж почервонів від задоволення.

— Це ще навіщо? — запитав спантеличений бармен.

— Ними можна зробити харакірі, — і бачачи, що бармен не зрозумів, докинув, — або вичистити бруд з-під нігтів.

Привітний бульдог перестав бути привітним.

Ще менш привітною була погода. Сильний вітер шарпав будки екіпажів, що стояли на Вахт-пляц, і шмагав по них дощем зі снігом. Притримуючи капелюха, Мокк ускочив до екіпажа й звелів їхати на Редіґер-пляц, 2. Візник послинив олівця й повільно записав адресу в брудному зошиті. Тоді натяг на голову старомодного циліндра і вйокнув на коня. Мокк відчував, що настав той момент, коли алкоголь стає найбільш підступним, людина аж не тямиться від ейфорії, водночас почуваючись тверезою, думає чітко, не белькоче і не хитається. Налий-но собі ще, підказує демон. Мокк помітив у кутку екіпажа троянду на короткому стеблі. Нахилився по неї і наче скам’янів: то була чайна, ледь прив’яла троянда. Тоді роззирнувся навколо в пошуках аркушика з написом «Ніколи більше, Ебергард». Не знайшовши нічого, Мокк по-дружньому поплескав візника по плечу.

— Гей, пане, гарно тут у вашому екіпажі. Навіть квіти є.

Візник щось відповів, але його слова заглушив вітер і трамвай, що сунув гомінкою вулицею біля Фрайбурзького вокзалу. На подив візника, Мокк сів біля нього.

— Ви завжди так прикрашаєте квітами екіпаж? — белькотів він, удаючи п’янішого, аніж був насправді. — Мені це подобається, я гарно заплачу за таку їзду.

— Я сьогодні віз двох клієнток з кошиком тих троянд. Одна, значить, випала, — гречно відповів візник.

— Зупини-но цю буду, — Мокк тицьнув своє посвідчення під ніс здивованому візникові. Екіпаж звернув праворуч, перекриваючи в’їзд на внутрішнє подвір’я вокзальних приміщень на Зібенгуфенер-штрасе. — Звідки й куди ти віз цих жінок? — Мокк зовсім протверезів і почав розпитувати.

— У район Борк. А звідки? Авжеж звідти, куди ми їдемо — з Редіґер-пляц.

— Точну адресу маєш?

— Так. Мені треба звітувати перед шефом, — візник витяг брудного зошита й слинячи пальці, змагався з листками, що їх шарпав вітер. — Атож, Айхен-алеє, район Борк.

— Як виглядали ці жінки? — Мокк швидко записував адресу до нотатника.

— Одна чорнява, друга білявка. У вуальках. Файні кобіти.

Бреслау,

понеділок 28 листопада,

шоста година пополудні

Мокка розбудили радісні дитячі вигуки. Він засвітив торшер біля ліжка. Протер очі, пригладив волосся й озирнувся по спальні наче в пошуках дітей, які порушили його неспокійний сон після жирного, ситного обіду. Глянув у темне вікно: сипав перший сніг, який немов заохочував дітей погратися на майданчику єврейської народної школи. Зачувши голос Софі, Мокк скинув пікейну хатню куртку, сірі грубі вовняні брюки і знову вдягнув костюм і краватку та шкіряні туфлі, що блищали від крему. Тоді придивився в дзеркалі до свого обличчя із двоповерховими зморшками під очима й сягнув по кухоль з нецукрованою м’ятою, яка, за словами Адальберта, була найкращими ліками від похмілля. Освіжив