Читати книгу - "Медлевінґери"

Моа так і не підвела голови.

— Ясно, — ще раз промимрила вона.

— Ну, це вже занадто! — вигукнула Брітта. Перед брамою все ще стояла вантажівка — та так близько до дверей, що в Брітти не було жодного шансу виїхати з закапелка, де вона припаркувала свого невеличкого потовченого автомобільчика. — Ти таке бачив? Яка безпардонність!

— їм же треба було якось стати, щоби вивантажити меблі! — благально мовив Йоганнес. Він уявив собі, як мама зараз вискочить на вулицю й почне сваритися. Після такого нові сусіди, що вселяються в помешкання Дреґерів, нізащо не стануть виголошувати з балкона тостів за Бріттине товариство.

— Я ж мушу їхати! — скипіла Брітта, хапаючи свою куртку з одежного гачка. — Якщо я спізнюся, мене виженуть з роботи! Ти й не уявляєш, скільки людей хоче працювати офіціантами! Чи гадаєш, що мені краще знову шукати іншої роботи? А розкішні чайові…

— Тільки не сварися, мамо! — благав Йоганнес. — Прошу тебе!

Брітта зітхнула.

— Як не сваритися з придурками? — запитала вона, але ці слова вже означали, що вона принаймні спробує розмовляти спокійно. — 3 моєю роботою… Я мушу стримуватися цілими вечорами…

Вона відчинила вхідні двері. Під’їздом гуляв холодний протяг, бо брама стояла розчахнута навстіж. Знадвору почулися кроки, й водночас пролунав схвильований чоловічий голос:

— Тільки обережно, благаю! Це антикварна річ! Я отримав її у спадок!

У брамі з’явилася спина першого з двох вантажників.

— Ми її не пропхаємо! — захекано вимовив вантажник. — Самі погляньте! Вона ж зараз розсиплеться!

Чоловічий голос із вулиці зірвався на крик:

— Ой, ні, стривайте! Це старовинна річ! Ви, мабуть, і не уявляєте, чого варта бельгійська шафа! Це неоціненний спадок!

— Бельгійська шафа! — повторила Брітта й постукала себе пальцем по чолі.

— Ви її, будь ласка, ще трішечки нахиліть! — вигукнув голос. — Отак, красно дякую! Бачите, спрацювало! І ще якби ви…

— Там усередині щось відірвалось! — зітхнув вантажник і спробував протягнути нахилений верх шафи крізь вузьку браму. — Хоча бачить Бог, та шкода не на нашій совісті! От іще б трохи…

— Красно дякую! — вигукнув голос знадвору. — Я знав, що ви знайдете вихід!

— Знайдете вихід! — пошепки повторила Брітта, закочуючи очі. — Чудово! Бельгійська шафа!

— Не сварися! — ще раз пошепки попросив Йоганнес.

Важка шафа, хитаючись, пропливла повз матір із сином, прямуючи нагору.

— Прошу вас, обережно на повороті! — вигукнув новий сусід, з’являючись в отворі дверей.

«Чудові справи! — подумав Йоганнес. — Милі старенькі Дреґери виїхали, а натомість вселяється цей тупак. Із першого погляду видно ж, що воно за один. Шикарне авто… І якщо його джинси не найдорожчого ґатунку, то я щодня добровільно зубритиму по годині англійську! І як отакий птах взагалі сюди залетів? Такий негайно поскаржиться, якщо ми хоч раз поснідаємо на подвір'ї. І Поллілі йому, мабуть, заважатиме…»

Із материного обличчя син прочитав, що й вона теж думає приблизно так само.

— Не хочу вам заважати, коли ви такі зайняті, — заговорила вона, і Йоганнесові лишилося тільки сподіватися, що той чоловік не відразу збагне, який сенс вона вкладає в ці слова; зрештою, він ще не знає Брітту. — Але чи не можна було би посунути вашу вантажівку трохи вбік? Знаю, це дурне прохання з мого боку, але ж он там, за вантажівкою, припарковане моє авто, і я ніяк інакше не виїду!

— Мамо! — прошепотів Йоганнес, сіпаючи Брітту за рукав.

— Самі знаєте, як важко жіночкам дається паркування! — додала Брітта й на мить чарівно усміхнулася. — Я сама винна. Треба ж було мені його туди поставити! — І зазирнула просто у вічі чоловікові, який збентежено закляк на п’ятачку перед їхніми дверми.

— Ні, ні, ви зовсім не винні… — промурмотів він. — Це, звісно, наша вина! Вам не треба вибачатися! Мені й самому прикро, що вони поставили вантажівку впритул до будинку!

— Ах! — тільки й мовила Брітта.

— Але я подбаю, щоби вони негайно звільнили проїзд! — пообіцяв чоловік, дослухаючись водночас до човгання ніг і сопіння, що долинали згори. — Вибачте, тільки спершу я мушу… бо то така дорогоцінна річ, розумієте…

— Бельгійська! — сказала Брітта, поважно киваючи головою. — Я відразу зрозуміла.

Чоловік затнувся.

— Я зараз! — кинув він і помчав нагору.

Брітта закотила очі.

— Щиро дякую! — видихнула вона. — Тут і так жили самі свинтуси, а